Розділ без назви (1)

— Так. Може, одна людина на п’ятдесят миль. Хіба що в нього народу в п’ять разів більше, ніж у нас.

— Або ж у нього там стоїть і працює якась хитра техніка: радар, інфрачервоний детектор тощо, як у шпигунських фільмах показують, — Том зможе крізь це все пройти?

— На це ми сподіваємося. Але…

— Але в тебе гострий напад совісті, — тихо сказала вона.

— До цього це все зводиться? Ну… мабуть, так. А чого хотів Гарольд, сонечко?

— Лишив купу оцих карт. Тут позначено, де Пошуковий комітет шукав матінку Ебіґейл. Хай там як, а Гарольд же і цим керує, а ще й працює в Поховальному комітеті. Вигляд у нього був дуже втомлений — але річ, здається не лише в його громадських обов’язках. Таке враження, що він ще над чимось працює.

— Над чим?

— У Гарольда з’явилася жінка.

Стю здійняв брови.

— Хай там як, а саме через неї він не лишився вечеряти. Угадаєш, хто це?

Стю примружився і глянув у стелю.

— Із ким міг би Гарольд трахатися? Подивимося…

— Оце ти так це називаєш! А ми, по-твоєму, чим займаємося?!

Френ вдала, ніби збирається вдарити Стю по обличчю — той з усмішкою відсахнувся.

— Чудеса, правда? Здаюся. Хто вона?

— Надін Кросс.

— Жінка з білими пасмами у волоссі?

— Вона.

— Отаке — так вона, мабуть, удвічі від нього старша!

— Сумніваюся, — сказала Френні, — що в цей момент стосунків Гарольда це турбує.