Розділ без назви (1)

— Мене? Допомогти? Звичайно! Люблю допомагати!

— Це небезпечно, Томе. Ми хочемо, щоб ти пішов на захід, потім вернувся і сказав нам, що ти там бачив.

— Добре, звичайно, — без найменшого вагання сказав Том, але Стю здалося, що на Томовому обличчі промайнула якась тінь… і сховалася за його простодушними очима. — Коли?

Стю лагідно поклав руку на шию Томові і подумав: «Якого хріна я тут роблю?» Як можна з цим дати раду, якщо не вважати, що в матінки Ебіґейл — прямий зв’язок із Богом?

— Доволі скоро, — лагідно сказав Стю. — Скоро.

——

Коли Стю повернувся додому, Френні лаштувала вечеряти.

— Гарольд заходив, — сказала вона. — Просила його залишитися вечеряти, але він відкланявся.

— О.

Френ уважно подивилася на нього.

— Стюарте Редмане, яка муха тебе вкусила?

— Мабуть, муха на ім’я Том Каллен.

І він усе їй розповів.

Вони сіли вечеряти.

— І що це все означає? — спитала Френ. Її обличчя було бліде, і вона, власне, не їла, а совала їжу по тарілці.

— Щоб я так знав, — сказав Стю. — Це таке… якесь бачення, мабуть. Не знаю, чому нам слід відмовитися від думки, що в Тома Каллена бувають видіння, коли він під гіпнозом, адже дорогою сюди ми бачили оті сни. Якщо то не бачення, то я не знаю, що це ще може бути!

— Але ж то було, здається, так давно… чи мені просто так здається.

— Та й мені теж, — погодився Стю і зрозумів, що теж тільки пересуває страву по тарілці.

— Слухай, Стю, я знаю, що ми домовилися не обговорювати комітетські справи поза зборами, якщо можна. Ти казав, що ми весь час будемо сперечатись, і, мабуть, мав рацію. Я ж ні словом не обмовилася, що ти перетворюєшся на Метта Діллона[106] після двадцять п’ятого року, правда?

Він злегка всміхнувся.