Розділ без назви (1)

Він відчув, як у його грудях починає заново розгорятись обурення. Може, й не хоче. Але це не змінює того факту, що вони відсторонили його. Хоча Надін мало що казала про причини, чому прийшла до нього, Гарольду щось підказувало, що вона теж у якомусь розумінні усунута, зневажена, відкинута. Вони — пара аутсайдерів, а такі плетуть інтриги. Може, тільки це й допомагає їм зберегти здоровий глузд. (Треба не забути записати це в книгу, подумав Гарольд… тепер він уже майже дійшов до центру.)

По другий бік гір — ціла зграя аутсайдерів. А коли в одному місці збирається досить вигнанців, то відбувається містичне перетворення — і ти вже не за межею, а всередині. Усередині, де тепло. Така дрібниця — опинитися всередині, там, де тепло, — то насправді річ дуже велика. Чи не найважливіша у світі.

Може, він не хотів зрівняти рахунки. Може, він не погоджувався на нічию, на кар’єру, на те, щоб вести катафалк двадцятого століття, отримувати безглузді листи з подякою за безцінну ідею, чекати п’ять років, доки Бейтман піде з того нещасного Комітету, щоб посісти його місце… а якщо вони знову вирішать обійтися без нього? Адже можуть, бо то не просто питання віку. Та вони, блін, глухонімого того взяли, а він хіба трохи старший за Гарольда.

Жар обурення знову розгорявся. От подумати лишень, подумати — це легко сказати, а інколи навіть зробити… але яка користь із думок, коли за них ти від тих неандертальців, що керують світом, отримуєш тільки сміх, ба навіть гірше — лист із подякою?

Гарольд дійшов до зупинки. Було ще дуже рано, і ніхто не прийшов.

На дверях зупинки висів плакат: наступні громадські збори 25-го. Громадські збори? Суходрочка громадська.

Почекальня була оздоблена всілякими дорожніми картинками й рекламами фірми-перевізника «Ґрейхаунд», де охрінезних розмірів двоповерхові автобуси котили через Атланту, Новий Орлеан, Сан-Франциско, Нешвілл чи ще що-небудь. Гарольд сів і холодним ранковим оком окинув згаслі пінбольні машини, автомат, який продавав кока-колу, кавовий автомат, що також міг наливати розчинний суп, який трохи відгонив дохлою рибою. Гарольд закурив і кинув сірник на підлогу.

Конституцію вони прийняли. Обана. Ото вже молодці, сил моїх нема. Заспівали навіть «Зоряного прутня», божечки мої. А от що було б, якби Гарольд Лодер підвівся і не зробив кілька конструктивних пропозицій, а розповів би їм реалії життя цього першого року після епідемії?

«Леді й джентльмени, мене звати Гарольд Емері Лодер, і я тут хочу вам сказати, як співається в старій пісні[108]: найважливіше кличе нас, коли минає час. Наприклад, про Дарвіна. Наступного разу, коли ви встанете й заспіваєте національний гімн, любі друзі, замисліться ось над чим: Америка померла, вона безповоротно мертва, вона дала дуба, як Джейкоб Марлі[109], Бадді Голлі з Біґ-Боппером[110], як Гаррі С. Трумен[111], а от принципи, що їх запропонував містер Дарвін, дуже навіть живі — як дух Джейкоба Марлі для Ебензера Скруджа. Коли ви будете медитувати над красою конституційності, знайдіть хвильку, щоб подумати й про Рендалла Флеґґа, Чоловіка Заходу. Я маю великі сумніви, що в нас є час на такі рюшечки, як громадські збори, ратифікації та обговорення в істинно супер-пупер-ліберальному дусі. Натомість треба зосередитися на базових речах, на Дарвіні, який готується протерти великий стіл Усесвіту вашими мертвими тілами. Леді й джентльмени, дозвольте мені зробити скромне припущення, що поки ми намагаємося повернути електрику і чекаємо, щоб лікар знайшов наш веселий шумний вулик, він активно шукає вмілого пілота, щоб почати літати над Боулдером у найкращих традиціях Френсіса Ґері Паверса[112]. Поки ми обговорюємо нагальне питання, кого взяти в Комітет із розчищення вулиць, він, певне, вже запровадив Комітет із чищення зброї, не кажучи вже про міномети, ракетні установки, а може, й центри із розроблення біологічної зброї. Звичайно, ми знаємо, що в нашій країні немає центрів з розроблення біологічної зброї, що й робить нашу країну великою, ха-ха, тільки вам слід розуміти, що доки ми тут зайняті розставлянням усього на полички, він…»

— Гей, Яструбе, понаднормово працюєш?

Гарольд підняв голову, посміхнувся.

— Та от, вирішив трошки попрацювати, — сказав він Вейзакові. — Я засік твій час, коли прийшов. Ти вже заробив шість баксів.

Вейзак засміявся.

— Ну ти й жартівник, Яструбе, ти знаєш?

— Я такий, — і далі всміхаючись, промовив Гарольд. Він почав перевзуватися. — Ще той жартівник.

Розділ 56

Стю весь наступний день провів на електростанції — робив обмотку на моторах — і наприкінці робочого дня поїхав додому. Він уже був коло маленького парку навпроти Першого національного банку, коли його гукнув Ральф. Стю припаркував свій мотоцикл і пішов до оркестрової мушлі, де сидів Ральф.

— Я тебе тут типу шукаю, Стю. Маєш хвилинку?

— Тільки хвилинку — і все. Я спізнююсь вечеряти. Френні буде хвилюватися.

— Гаразд. Судячи з твоїх рук, ти був на електростанції, дроти мотав.