Розділ без назви (1)

Френні розкрила рот.

— Але ж він помер! Помер у Франції! Він…

І тут вона замовкла. Бо щось таке дивне було зі смертю Моррісона, так же? Якась загадка.

— Що, правда? — сказав Стю. — Дивина. Може, він і помер, тільки той чоловік був один в один на нього схожий, але…

— Ти певен? — спитала вона.

Тепер вони сиділи на сходах свого будинку, торкаючись плечима, як діти, які чекають, поки мама покличе їх вечеряти.

— Ага, — сказав він. — Точно. І до цього літа я вважав, що нічого химернішого зі мною в житті не траплялося. А помилився ж!

— І ти нікому не казав! — здивувалася вона. — Ти бачив Джима Моррісона через багато років після його смерті і нікому не сказав! Стюарте Редмане, та тобі Бог, як у світ відправляв, поставив кодовий замок замість рота!

Стю всміхнувся.

— Ну от, минали роки, як пишуть у книжках, і щоразу, коли я думав про ту ніч — а бува, думав, — то дедалі більше мені гадалося, що то взагалі був не він. Просто схожий чоловік, розумієш. То я на тому й заспокоївся. Але останні кілька тижнів я помітив, що знову над цим міркую. І тепер дедалі більше мені здається, що то був таки він. Чорт, а він же цілком міг би досі бути живий. Ото сміх, правда?

— Коли й живий, — сказала вона, — то він не тут.

— Не тут, — погодився Стю. — Я б і не очікував, що він тут. Я ж його очі бачив, розумієш.

Вона поклала долоню на його руку.

— Оце так історія!

— Ага, та й у країні, мабуть, на двадцять мільйонів є чий-небудь двійник — хоч би й Елвіса Преслі чи Говарда Г’юза[90].

— Уже немає.

— Так — уже немає. А Гарольд сьогодні будь здоров як відзначився, правда?

— Здається, це називається «змінити тему».

— Мабуть, що так.

— Так, — сказала вона. — Відзначився.