Розділ без назви (1)

——

— Може, пройдемося трохи, хочеш? — спитала Френ. Голос у неї був стомлений.

— Звичайно, — він зліз із велосипеда і пішов поруч із нею. — Усе гаразд, Френ? Дитина непокоїть?

— Ні. Я просто втомилася. Уже за п’ятнадцять перша ночі, чи ти не помітив?

— Ага, пізно, — погодився Стю, і вони котили свої велосипеди поруч у дружній мовчанці. Збори закінчилися лише годину тому, найдовше обговорювали розшуки матінки Ебіґейл. Усі решту питань схвалили з мінімальним обговоренням, хоча Суддя Фарріс поділився дивовижною новиною: він дізнався, чому в Боулдері відносно мало трупів. В останніх чотирьох числах «Камери» — місцевої щоденної газети — писали, що містом ходять дикі чутки, ніби супергрип походить із боулдерського центру тестування повітря, що на Бродвеї. Представники випробувального центру — дехто з них ще тримався на ногах — стверджували, що це нісенітниці, а кожен, хто сумнівається, може сам піти й переконатися, що там немає нічого небезпечнішого, ніж індикатори забруднення повітря і прилади для визначення напрямку вітру. Попри це, чутки все одно поширювалися, підживлювані істерією тих жахливих днів кінця червня. Центр тестування чи то підірвали, чи спалили, і більшість населення містечка втекла.

І Поховальний комітет, і Комітет з енергетики було затверджено з поправками від Гарольда Лодера — який, здається, прийшов на збори майже в усеозброєнні — щоб до кожного комітету щоразу зі збільшенням населення Вільної зони на сто людей додавалося по два члени.

Пошуковий комітет теж було прийнято без заперечень, але обговорення відсутності матінки Ебіґейл затяглося. Ґлен порадив Стю перед зустріччю не обмежувати обговорення цієї теми, якщо в ньому не буде крайньої потреби; це всіх дуже хвилює, особливо думка про те, що їхня духовна очільниця якимось чином згрішила. То хай краще відведуть душу.

На другому боці своєї записки стара написала два посилання на Біблію: «Приповідки 11: 1–3, Приповідки 21: 28–31». Суддя Фарріс уважно перевірив ці посилання з ретельністю юриста, який готує короткий виклад справи, і на початку обговорення зачитав відповідні фрагменти надтріснутим, апокаліптичним старечим голосом. Вірші з одинадцятого розділу Приповідок Соломонових були такі: «Вага фальшива — для Господа гидка, а вірні важки йому угодні. Як прийде гордість, прийде й ганьба, з покірливими ж — мудрість. Досконалість праведних вестиме їх, зрадливих погубить їхнє лукавство». Цитата з двадцять першого розділу була в тому ж дусі: «Брехливий свідок загине, а людина, що вміє слухати, завжди матиме слово. Зла людина прибирає самовпевнений вигляд, а праведний вважає на свої вчинки. Супроти Господа немає ні мудрості, ні розуму, ні ради. Коня готують на день бою, але від Господа перемога».

Після промови (по-іншому її годі було назвати) Судді розпочалася бесіда про ці два шматочки Святого Письма: люди робили всілякі вигадливі припущення, іноді кумедні. Один чоловік зловісно зауважив, що коли додати номери розділів, то вийде тридцять один — кількість розділів в Одкровенні. Суддя Фарріс підвівся і сказав, що в книзі Одкровення — тільки двадцять два розділи, принаймні в його власній Біблії, та й узагалі двадцять один додати до одинадцяти — це тридцять два, а не тридцять один. Доморощений нумеролог щось буркнув, але вголос більше не висловлювався.

Ще один чоловік стверджував, що бачив у небі вогні ввечері напередодні зникнення матінки Ебіґейл і що пророк Ісая підтвердив існування летючих тарілок… то, може, цю справу варто розжувати, ні? Знову підвівся Суддя Фарріс, цього разу зазначивши, що шановний добродій переплутав Ісаю з Єзикиїлом і що говорив той не про летючі тарілки, а про видіння коліс, що з них «здавалось, одне колесо було в другому»[83], а сам він, Суддя, переконаний, що єдині летючі тарілки, чиє існування доведено — це ті, які іноді літають під час подружньої сварки.

Більша частина того обговорення являла собою переказ снів, які загалом припинилися, наскільки це було відомо, і тепер уже видавалися просто снами. Люди одне за одним підводилися й спростовували звинувачення в гордині, яке висловила собі матінка Ебіґейл. Усі говорили про її люб’язність і вміння одним словом чи реченням дати людині відчути себе невимушено. Ральф Брентер, який від вигляду такої величезної юрби просто остовпів, ледве міг говорити, але був рішуче налаштований сказати своє слово, то виголосив цілу промову на п’ять хвилин, додавши в кінці, що не бачив кращої жінки, відколи померла його мати. Коли він сів, то ледь не плакав.

Загалом це обговорення неприємно нагадало Стю поминки. Воно свідчило, що серцем ці люди вже наполовину готові до того, щоб здатися й не шукати її. Коли б вона повернулася зараз, Еббі Фрімантл зустріли б щиро, так само б хотіли її бачити, слухали б її… але також вона б помітила, що її статус у цьому суспільстві дещо змінився, думав Стю. Якщо між нею і Комітетом Вільної зони виникне суперечка, то вже немає повної переконаності, що виграє в ній вона, попри право вето. Вона пішла, а громада існує далі. Цього громада не забуде, як уже наполовину забула про силу снів, від якої певний короткий час залежало їхнє життя.

Після зустрічі понад двадцять людей якийсь час сиділи на газоні за глядацькою залою; дощ скінчився, хмари розірвалися на шматочки, і вечір був свіжий і приємний. Стю і Френні посиділи там з Ларрі, Люсі, Лео і Гарольдом.

— Чорт, ти нам мало всі карти не сплутав сьогодні ввечері! — сказав Ларрі Гарольдові. І підштовхнув ліктем Френні. — Я ж казав тобі, що він — козирний пацан, правда?

Гарольд просто всміхнувся й скромно знизав плечима.

— Таке, лише пара ідейок. Ви всімох усе заново закрутили. У вас принаймні мав бути привілей разом дійти до кінця початку.

І ось через п’ятнадцять хвилин після того, як вони вдвох залишили ці імпровізовані збори і перебували ще в десяти хвилинах ходу від дому, Стю повторив:

— Тобі точно нормально?

— Так. Просто ноги втомилися.

— Ти хочеш розслабитися, Френсіс.