Розділ без назви (1)

— Не називай мене так: ти ж знаєш, я цього не зношу!

— Вибач. Більше не буду, Френсіс.

— Чоловіки — сволоти.

— Ну, я спробую виправитися, Френсіс, че’слово.

Вона показала йому язик, що було цікаво, але Стю бачив, що Френ не налаштована на жарти, і припинив. Вигляд у неї був блідий і доволі апатичний — вона разюче не схожа була на ту Френні, яка так натхненно співала національний гімн кілька годин тому.

— Чогось сумуєш, хороша?

Френ похитала головою, але Стю побачив у її очах сльози.

— Що сталося? Розкажи.

— Та нічого. У тому й річ. Ніщо мене не турбує. Усе скінчилось, і я нарешті це зрозуміла, та й усе. Майже шістсот людей співають «Зоряний прапор». Мене оце зараз так раптово це вразило. Немає яток із хот-догами. На Коні-Айленді ввечері не обертається оглядове колесо. Ніхто не випиває чарку перед сном у «Спейс Нідл» у Сіетлі. Хтось знайшов спосіб прибрати наркоту з Комбат-зони[84] Бостона і проституцію з Таймс-сквер. То були жахливі речі, але, на мою думку, тут ліки значно гірші за хворобу. Розумієш, про що я?

— Так.

— Я в щоденнику вела таку собі рубрику «Не забути». Щоб дитина дізналася… ну, про все те, про що вона ніколи б не знала. І мені від того сумно. Треба було це назвати: «Те, чого більше немає»…

Френні схлипнула, зупинила велосипед і затулила рот тильним боком долоні, щоб стриматися.

— У всіх те саме, — сказав Стю, пригорнувши її. — Цього вечора багато хто плакатиме перед сном. Ти вже повір.

— Навіть не уявляю, як можна оплакувати цілу країну, — сказала вона, ще сильніше плачучи, — але, мабуть, таке можливо. Ці… ці дрібнички все проскакують у мене в голові. Продавці машин. Френк Сінатра. Олд-Орчард-Біч[85] у липні, повний народу, більшість приїжджих — із Квебеку. Отой дурко з MTV — Ренді його звали чи якось так. Час, коли… ї… їб… блін, я просто прям як вірш Рода Мак… Макк’юена[86] читаю!

Він пригорнув її, ніжно поплескав по спині, згадав старі часи, коли його тітонька Бетті до істерики розплакалася над якоюсь діжею, яка не зійшла, — тоді вона носила його двоюрідного брата Ледді, була десь на сьомому місяці — і Стю пам’ятає, що витирав їй очі куточком рушника для посуду і просив не засмучуватися: будь-яка вагітна жінка перебуває буквально за двоє дверей до психічної палати, бо в ній усі гормони завжди мішаються невідомо як.

Через якийсь час Френні сказала:

— Добре. Добре. Мені вже краще. Ходімо.

— Френні, я тебе кохаю, — сказав він. Вони далі котили велосипеди біля себе.

Вона спитала його:

— А що ти найкраще пам’ятаєш? Яку одну річ?