Розділ без назви (1)

Коли вони вляглися, Стю сказав:

— У програмі цього не було, але чом би нам не почати з нашого національного гімну. Гадаю, люди добрі, ви слова і мотив пам’ятаєте.

Почувся шурхіт і човгання: усі вставали з місць.

Запала тиша: усі чекали, хто ж почне. І тут у повітря здійнявся красивий дівочий голос, соло тільки на три склади: «О, скажи …»

То був голос Френні, але на мить Ларрі, крім неї, почувся інший голос, його власний — і не в Боулдері, а у північному Вермонті, 4 липня, коли Республіці виповнилося двісті чотирнадцять років, а Рита лежала в наметі за його спиною мертва з повним ротом зеленого блювотиння і пляшечкою таблеток у холодній руці.

Мурашки прокотилися всім його тілом, і раптом Ларрі відчув, що за ними стежить щось таке, яке, як у старій пісні «The Who», бачить на всі сотні миль, миль, миль. Щось жахливе, темне, чуже.

На мить Ларрі захотілося побігти звідти геть, бігти й не спинятися ніколи. У них тут не гра. Тут серйозна справа — не на життя, а на смерть. А то й гірше.

Гімн підхопили інші голоси: «…бачиш ти у ранковому сяйві…» — і Люсі співала теж, тримаючи його за руку, знову плакала, інші люди плакали теж, більшість — оплакували свою гірку втрату, американську мрію, яка втекла кудись на хромованих колесах, з повним баком за далекі межі, і раптом він згадав не Риту, померлу в наметі, а себе і маму на стадіоні «Янкі». То було 29 вересня, «Янкі» лише на півтори гри випередили «Ред сокс», і все ще було можливе. На стадіоні було п’ятдесят п’ять тисяч людей, усі стояли, а гравці на полі прикладали до серця кашкети, Ґідрі в колі пітчера, Ріккі Гендерсон[81] — на далекій лівій позиції («…в останніх сутінків променях…»), ліхтарі засвічувалися фіолетово, нічні метелики та інші комашки тихо стукалися об них, і довкола був, гув, кипів Нью-Йорк — місто ночі й світла.

Ларрі теж співав, і коли все скінчилося, знову загриміли оплески, і він теж трохи просльозився. Рити вже немає. Немає Еліс Андервуд. Немає Нью-Йорка. Немає Америки. Навіть якщо їм вдасться перемогти Рендалла Флеґґа, те, що вони збудують, ніколи не буде точно таке саме, як отой світ темних вулиць і яскравих мрій.

——

Рясно пітніючи під яскравими прожекторами, Стю оголосив перші пункти: зачитати й ратифікувати Конституцію і Білль про права. Спів гімну теж глибоко його розчулив, і не тільки його. Половина залу була в сльозах.

Ніхто не просив повністю прочитати обидва документи, що годилося б зробити за умовами парламентського процесу, — і Стю був дуже радий. Читець із нього був такий собі. «Зачитування» обох пунктів громадян Вільної зони цілком влаштувало. Ґлен Бейтман підвівся і запропонував визнати обидва документи чинним законодавством Вільної зони.

Позаду хтось гукнув:

— Підтримується!

— Висунуто й підтримано, — сказав Стю. — Хто «за», кажіть: «Так!»

«ТАК!» — загуло до самих дахів. Коджак, який перед тим спав біля крісла Ґлена, підвів голову, моргнув, а потім знову поклав морду на лапи. За мить він знову роззирнувся, коли юрба сама собі громоподібно зааплодувала.

«Люблять голосувати, — подумав Стю. — Від цього до них повертається відчуття, що вони щось здатні контролювати. Бог їх знає, для чого їм воно. Усім треба…»

Коли з прелюдією все вдалося, Стю відчув, як у м’язи заповзає напруга. Тепер, подумав він, подивимося, чи чекають на нас які-небудь прикрі сюрпризи.

— Третій пункт нашого порядку денного… — почав він, а потім прокашлявся. Мікрофон заверещав, і від того Стю знову кинуло в піт. Френ спокійно дивилася на нього, кивала, щоб продовжував. — Тут написано: «Висунути та обрати у Вільній зоні Комітет із семи представників Вільної зони як урядовий орган». Це означає…

— Містере голово! Містере голово!