Розділ без назви (1)

— Зараз покажу! Нікуди не ходи! — Він пішов до дверей і потупав сходами вниз. Френні вийшла до дверей і швидко побачила, що він повертається. У нього щось було в руках, і це було… було…

— Стюарте Редмане, де ти це взяв?! — щасливо й здивовано спитала Френні.

— «Фолк Артс Мюзік», — посміхнувся він.

Френ узяла пральну дошку і підважила в руках. Світло відбивалося від її синьої ребристої поверхні.

— «Фолк»?

— Аж на іншому кінці Волнат-стрит.

— Пральна дошка в музичній крамниці?!

— Ага. Ще й тазик там був класнючий, тільки хтось у ньому дірку проколупав і зробив з нього бас.

Френні розсміялася. Вона поклала дошку на диван, підійшла до Стю і міцно пригорнула. Його руки піднялися до її грудей, і вона ще міцніше до нього пригорнулася.

— А лікар прописав йому джаз, — прошепотіла вона.

— Га?

Вона притулилася обличчям до його шиї.

— І це йому допомогло нараз. Принаймні так у пісні співається. А мені ти можеш зробити приємно, Стю?

Усміхаючись, він підхопив її на руки.

— Ну, що ж, — сказав він. — Певно, можна спробувати.

——

Наступного дня о другій п’ятнадцять Ґлен Бейтман увірвався в дім, не стукаючи. Френ була в гостях у Люсі Свонн, де вони удвох намагалися вчинити тісто на хліб. Стю читав вестерн Макса Бренда. Звів очі й побачив Ґлена, блідого, враженого, з виряченими очима, і кинув книжку на підлогу.

— Стю! — сказав Ґлен. — Ох ти ж, Стю. Який я радий, що ти тут!

— А що таке? — різко спитав Стю. — Це… її хтось знайшов?

— Ні, — відказав Ґлен. Він сів — майже впав, наче в нього відмовили ноги. — Новина не погана. Але це дуже дивно.