Розділ без назви (1)

Розстібаючи сорочку, Гарольд вимкнув дві лампи, а третю взяв із собою в спальню. Ідучи через кухню, він так і завмер на місці.

Двері до підвалу були відчинені.

Він підійшов, тримаючи лампу вгорі, і спустився трьома першими сходинками.

Страх кинувся в його серце, прогнавши спокій.

— Хто тут? — крикнув він. Відповіді не було. Гарольд міг бачити аерохокейний стіл. Постери. У далекому кутку на полиці лежали крокетні ключки в яскраву смужку.

Гарольд спустився ще на три сходинки.

— Є тут хто?

Ні: він відчував, що тут нікого не було. Але не зміг оволодіти своїм страхом.

Він пройшов решту сходинок із лампою над головою; а в другому кінці кімнати страшна тінь Гарольда, чорна й гігантська, як мавпа з вулиці Морґ[79], зробила те саме.

Там щось на підлозі? Так. Щось є.

Він пройшов за треком для машинок до вікна, крізь яке залізла Френ. На підлозі був розсипаний бурий гравій. Гарольд поставив лампу біля того місця. Посередині чітко, як відбиток пальця, стояв слід кеда чи тенісного взуття… малюнок не вафельний, не зигзагоподібний, а просто групи ліній і кіл. Гарольд дивився на нього, фотографуючи поглядом, а потім пхнув ногою, здійнявши куряву, і знищив слід. У світлі лампи його лице здавалось обличчям ожилої воскової фігури.

— Ти за це отримаєш! — неголосно крикнув Гарольд. — Хоч хто з вас це був, але ви за це отримаєте! Так, так, отримаєте!

Він піднявся сходами назад і пройшовся всім будинком, шукаючи інших слідів осквернення. Не знайшов. До вітальні повернувся вже геть не сонний. Він уже просто вирішив, що хтось — може, дитина, — заліз до нього з допитливості, аж тут у його голові, немов ракета в опівнічному небі, вибухнуло: «ГОЛОВНА КНИГА!» Мотив вторгнення був настільки зрозумілим, настільки жахливим, що Гарольд спочатку просто про нього не подумав.

Він побіг до каміна, вийняв камінь, витяг «Головну книгу». Уперше до нього повністю дійшло, наскільки вона небезпечна. Якщо її хтось знайде — це кінець усьому. Кому ж, як не йому, знати: хіба все не почалося зі щоденника Френ?

«Головна книга». Слід. Чи друге означає, що знайдено перше? Звичайно, ні. Але як пересвідчитися? Чиста, пекельна правда полягала в тому, що ніяк.

Він поклав камінь на місце і поніс «Головну книгу» в спальню. Поклав під подушку поряд із револьвером «сміт-вессон», думаючи, що її слід спалити, але й розуміючи, що ніколи не зможе це зробити. Під цією обкладинкою — те найкраще, що він написав за своє життя, єдине, що написав із вірою і з власних переконань.

Він ліг, здавшись на милість безсоння, і в голові його безперестанку прокручувалися варіанти ймовірних сховків. Під дошкою підлоги, яка відстає? За шафою? А може, встругнути штуку, як із тим викраденим листом, і лишити щоденник просто на полицях, між книжкою з бібліотечки «Рідерз дайджест» і збіркою порад для жінок? Ні, це занадто сміливий крок: так він ніколи не зможе спокійно вийти з дому. А камера зберігання в банку? Ні, не годиться — Гарольдові хотілося завжди мати щоденник із собою, могти в будь-який час його бачити.

Урешті його почало зморювати, і його розум, звільнений насуванням сну, поплив без стерна, закружляв, немов сповільнена пінбольна кулька. Гарольд думав: «Треба, щоб вона була схована, от що… якби Френні краще сховала щоденник, якби я не прочитав, що вона справді про мене думає… її лицемірство… якби вона…»

Гарольд сів на ліжку, тихо скрикнувши, широко розплющив очі. Сидів він так довго і через якись час почав тремтіти. А вона дізналася? Може, це слід Френ? Щоденники… записники… гросбухи…

Урешті він знову ліг, але заснув нескоро. Він усе гадав, чи Френ Ґолдсміт зазвичай носить кеди або тенісне взуття. А якщо носить, то які там підошви? Сліди… Слідкуй… І коли він уже заснув, сни були тривожні, і не раз він жалісно скрикував серед ночі, немов намагався прогнати те, що вже назавжди впустив у себе.