Барва чарів

Грун задер голову, поклавши її на руки, дивився на стелю й собі посвистував.

— Аж стільки всього? — спитав Двоквіт.

— Зазвичай.

Двоквіт сів на своє ліжко і спробував поміркувати. Це ніяк не вдавалося, бо всі його думки були забиті драконами.

Дракони!

Ще з двох років Двоквіта полонило зображення полум’яного чудовиська з «Книги октаринових казок». Його сестра якось сказала, що таких насправді не буває, і те гірке розчарування закарбувалося в спогадах на все життя. Він тоді подумав, що коли у світі немає таких прекрасних створінь, то цей світ і половини себе не вартий. А пізніше Двоквіт став учнем завідувача клієнтурою Дев’ятьочеретина, який своїм похмурим світосприйняттям був цілковитою протилежністю драконам, та й на мрії часу не вистачало.

Але з цими драконами було щось не те. Як порівняти з його баченням, то вони здавалися занадто малими і гладкими. Дракони ж мають бути великі, зелені, незвичайного вигляду, з кігтями, і видихати вогонь... Великі, зелені і з гострими... Нараз кутиком ока Двоквіт зауважив якийсь рух, десь у дальньому, темному закутку їхньої в’язниці. Коли обернув голову — усе зникло, хоча йому і причувся якийсь невиразний звук, наче кігті по каменю шкрябонули.

— Груне, — промовив Двоквіт.

З іншого ліжка долинуло хропіння.

Двоквіт крадькома підійшов до того кутка й почав обережно розглядати каміння, на випадок, якби там виявилася таємна панель. У ту ж мить двері різко відчинилися і глухо стукнулися об стіну. Крізь них завалилося з півдесятка охоронців, які розсипалися по всій камері й опустилися на одне коліно. Їхня зброя націлилася винятково на одного Груна. Коли Двоквіт згадав про це пізніше, то відчув себе ображеним.

Грун хропів.

У приміщення чітким кроком увійшла жінка. Небагато жінок уміють карбувати крок, але ця зуміла. Вона глянула упівока на Двоквіта, якби на якийсь предмет меблів, а тоді подивилася на чоловіка на ліжку.

На ній була така ж шкіряна збруя, як і на тих драконячих вершниках, однак набагато коротша. Це та ще пишна грива золотисто-рудого волосся, що спадало аж до пояса, було її єдиною поступкою тому, що навіть на Диску вважалося за пристойність. А ще на її обличчі була задума.

Грун видав якесь булькання, перевернувся і спав далі.

Обережним рухом, немовби то був інструмент надзвичайної крихкості, жінка дістала з-за свого паска тонкий чорний кинджал і спрямувала ним прямий удар вниз.

Клинок не пройшов ще й половини траєкторії, як права рука Груна зірвалася з місця так швидко, ніби миттєво перенеслася між двома точками простору, минаючи опір повітря між ними. З глухим ляскотом вона зімкнулася на жіночому зап’ясті. Друга ж рука гарячково потяглася до меча, якого чомусь не було... Грун прокинувся.

— Гмх? — видав він, з похмурим збентеженням дивлячись на жінку. А тоді йому впали в око лучники.

— Відпусти, — сказала жінка спокійним, тихим голосом, що наче переливався діамантами. Грун повільно ослабив хапку.

Вона відступила назад, потираючи зап’ястя й поглядаючи на Груна, як ото кіт на мишачу нірку.

— Що ж, — промовила вона врешті, — ти пройшов перше випробування. Як тебе звуть, варваре?