Барва чарів

— Що «ну»? — перепитав Грун із місця бійні.

— Ти збираєшся мене вбити?

— Що? Та ні. Ні, це просто... ну, знаєш... звичка така. Просто тримаю форму. То де ті брати? — зашкірився він.

Двоквіт сидів на соломі, втупившись у темряву. Цікаво, скільки вже минуло часу? Щонайменше кілька годин, мабуть. Чи днів. А що, як уже промайнуло кілька років, а він цього просто не помітив?

Ні, треба позбутися таких думок. Він спробував думати про щось інше — траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони…

У темряві щось ледь чутно зашаруділо. На чолі Двоквіта виступили краплі поту.

Щось було у тій темниці. Щось, що видавало негучні звуки, але в цілковитому мороці здавалося величезним. Він відчував, як рухається повітря.

Піднявши руку, Двоквіт відчув мастке на дотик повітря і помітив слабкий спалах іскри, що свідчить про наявність локалізованого магічного поля. Він подумав, що зараз йому б дуже не завадило світло.

Раптом над його головою промайнув згусток полум’я і поцілив у дальню стіну. Каміння спалахнуло жаром і Двоквіт, поглянувши вгору, побачив дракона, який зайняв понад половину темниці.

«Корюся тобі, володарю», — озвався голос у його голові.

Він подивився у величезні зелені очі дракона, а в них на тлі полум’я й каміння, що потріскувало й бризкало іскрами, побачив себе. Істота була барвиста, укрита шипами, рогата й вигиниста — точнісінько як у його уяві… Справжній дракон... І хоч крила його складені, та були достатньо великими, щоби дістатися обох кінців приміщення. Зараз вони лежали у нього між пазурами.

— Коришся? — із жахом та захватом водночас мовив Двоквіт.

«Авжеж, володарю.»

Світло згасло. Двоквіт вказав тремтячим пальцем туди, де, як пам’ятав, розташовані двері, і промовив:

— Відчини!

Дракон підняв свою величезну голову. Клубок вогню пронісся знову, однак цього разу відповідно до скорочення м’язів на шиї дракона, барви полум’я блякли від помаранчевого до жовтого, від жовтого до білого і, зрештою, до світло-блакитного. У кінці струмінь полум’я став тоненьким. Там, де він торкався стіни, каміння тріскало й сипалося, а коли досягнув дверей — метал вибухнув дощем гарячих крапель.

На стінах затанцювали криві чорні тіні. Метал скипів у такому вогні, що неможливо було дивитися, а за мить двері розламалися навпіл. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилось.

Двоквіт обережно переступив через двері, які вже остигали, і оглянув коридор. Нікого немає.

Дракон пішов за ним. Важка дверна рама була незначною перешкодою на шляху велетенського звіра. Повівши плечима, він вирвав одвірок і метнув його у бік. Дракон вичікувально поглянув на Двоквіта. Його шкіра пульсувала хвилями у бажанні розгорнути крила в тісному проході.

— І як ти тільки там опинився? — запитав Двоквіт.