Барва чарів

Чарівник відчув нестримний біль у руці.

— Й-я Буйвітер із Анха, — ледь видихнув він.

— А я — Ліо!рт Володар Драконів, — промовив чоловік, вимовляючи своє ім’я з чітким гортанним клацанням, котре, на думку Буйвітра, було своєрідним розділовим знаком. — Ти прийшов, аби викликати мене на смертельний двобій.

— Та ні, я не...

— Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою вдягнути пару гакоботів. Він певно не може дочекатися початку двобою.

— Ні. Слухайте, я тільки прийшов сюди в пошуках своїх друзів. Я певен, що немає... — почав Буйвітер, коли драконник рішуче провів його до платформи, штовхнув на стілець і почав надягав йому на ноги гакоботи.

— Швидше, К!сдро. Не можна затримувати зустріч нашого героя з його долею, — сказав Ліо!рт.

— Слухайте, гадаю, мої друзі тут загалом щасливі, тож якби ви мене просто… Ну, десь мене спустили...

— Скоро ти побачишся зі своїми друзями, — безтурботно мовив володар драконів. — Якщо ти релігійний, звісно ж. Увійшовши до Змієгора, ніхто його вже не покидає. Ну, хіба що в непрямому значенні. Покажи йому, як дістатися кілець, К!сдро.

— Дивись, у що ти мене вплутав! — прошипів Буйвітер.

Крінґ почав вібрувати в його руці.

— Пам’ятай, що я — чарівний меч, — прогудів той.

— Спробуй таке забути.

— Лізь по драбині й хапай кільце, — сказав дракон ник. — Тоді підіймай ноги, щоби гаки зачепилися.

Він допоміг чарівникові, котрий щосили опирався, вилізти вгору, аж той вже нарешті висів догори ногами, із заправленою в штани мантією і Крінґом в одній руці. З цього кута драконячий люд мав доволі непоганий вигляд, але не самі дракони, що нависали зі своїх сидінь над рештою, немовби велетенські ґорґулі. Їхні очі світилися цікавістю.

— Прошу уваги, — мовив Ліо!рт. Драконник подав йому щось довге, загорнуте в червоний шовк.

— Битимемось до смерті, — сказав він. — Твоєї.

— Але, гадаю, якщо я переможу, то здобуду свободу? — озвався Буйвітер без особливої надії.

Ліо!рт дав знак драконникам, що зібралися тут, кивком голови.

— Не будь наївним, — промовив.