Барва чарів

«Ти викликав мене, господарю.»

— Не пригадую такого.

«У своїх думках. Ти покликав мене у своїх думках», — терпляче пояснював дракон подумки.

— Хочеш сказати, я просто подумав про тебе і ось ти тут?

«Так.»

— Це якісь чари?

«Так.»

— Але я думав про драконів усе своє життя.

«Тут бар’єр між думкою та дійсністю трішки нечіткий. Я знаю лиш те, що мене не було, а коли ти подумав про мене — я з’явився. Отож, я виконуватиму твої вказівки.»

— Боже милостивий.

Саме в цей момент з-за рогу вийшов тузінь вартових. Вони спинилися роззявивши пельки. Один із вартових якось оговтався, звів арбалет і вистрелив.

Грудина дракона сколихнулася. Арбалетний болт вибухнув на спломенілі тріски, так і не долетівши до цілі. Вартові дременули геть. За долю секунди в те місце, до вони щойно стояли, поцілив клубок полум’я.

Двоквіт зі захватом подивися вгору.

— А ти вмієш літати?

«Авжеж.»

Він оглянув коридор і вирішив іти протилежним від вартових шляхом. Оскільки його місце перебування — абсолютна загадка, будь-який шлях допоможе йому розгадати її. Він просунувся повз дракона й поспішив ув обраному напрямку. Величезний звір ледве спромігся розвернутись, аби піти за володарем.

Вони спускалися по коридору повз проходи, що перетиналися, наче в лабіринті. Раз Двоквітові вчулися крики десь у далині, але скоро стихли. Іноді траплялися темні арки дверних проходів, які поступово осипались. Тьмяне світло проникало крізь різноманітні отвори, а великі дзеркала, вмуровані у кутах коридорів, віддзеркалювали те проміння то тут, то там. Яскравіше світло деколи лилося з якогось далекого джерела.

Спускаючись широким сходовим прольотом і попутно ко́паючи клубочки срібного пилу, Двоквіт дивувався тому, що тунелі тут значно ширші та краще збудовані. У нішах, розташованих в стіні, стояли статуї. Часом на шляху їм траплялися побляклі, але цікаві гобелени, загалом із зображенням драконів: сотні драконів у польоті, дракони, які висять на кільцях, люди на спинах драконів полюють на оленя чи, інколи, на інших людей. Двоквіт обережно торкнувся одного з гобеленів. Тканина посипалася у спекотному й сухому повітрі, залишивши бовтатися золоту сіточку, вироблену із красивого золотого дроту.

— Дивно, чому вони залишили все це тут? — поцікавився Двоквіт.

«Не знаю», — відповів голос у його голові.