Барва чарів

Буйвітер глибоко вдихнув.

— Мабуть, мені слід тебе попередити, — сказав він, а голос його майже не тремтів, — що це чарівний меч.

Ліо!рт дозволив покриттю з червоного шовку впасти у пітьму й відкрити очам лезо, чорне, мов смола. На його поверхні сяяли руни.

— Який збіг, — сказав він і зробив випад.

Буйвітер скам’янів од страху, та його рука полетіла вперед за Крінґом. Мечі зустрілись у вибуху октаринового світла.

Ліо!рт відхилився назад, очі його звузились. Крінґ оминув захист і, хоча меч володаря драконів стрибнув, аби прийняти на себе більшість ударної сили, результатом стала тонка червона лінія на грудях його власника.

Із риком нападник подався до чарівника, дзенькаючи чоботями по кільцях. Мечі знову зустрілися у ще одному потужному розряді магії, а Ліо!рт у той же час опустив свою іншу руку на голову Буйвітра і завдав йому такий сильний удар, що одна нога небораки висмикнулася з кільця й забовталась у повітрі.

Буйвітер знав, що він, мабуть, найгірший чарівник у Пласкому світі, бо знав лиш одне закляття; та все одно він був чарівником, а тому за невблаганними законами магії це означало, що у випадку його кінця за ним би мав прийти сам Смерть (замість відправляти когось із безлічі своїх слуг, як воно зазвичай буває). Саме тому, коли усміхнений Ліо!рт відхилився й упівоберта заніс меча, час поплив.

У Буйвітрових очах світ раптом замерехтів октариновим світлом, ще й з фіолетовим відтінком, оскільки фотони вдарялись у раптово посталу чарівну ауру. Усередині неї володар драконів був наче похмуро забарвлена статуя, а його меч рухався крізь сяйво повільно, мов равлик.

Біля Ліо!рта була ще одна постать, видима лиш тим, хто здатен бачити додаткові чотири виміри чарів. Вона була висока, худа, темна і на тлі раптової морозно-зоряної ночі вона замахнулася косою надзвичайної гостроти...

Буйвітер пригнувся. Лезо холодно свиснуло у повітрі повз його голову й легко увійшло в камінь печерної стелі. Смерть викрикнув лайку своїм холодним замогильним голосом. Усе зникло. Те, що здавалося реальністю в Пласкому світі, відновилося з гучним звуком. Ліо!рт роззявив рота, дивуючись неймовірній швидкості, з якою Буйвітер ухилився від його смертельного удару, і як з відчайдушністю, доступною лиш до краю нажаханим особам, той розпрямився, мов змія, і стрибнув крізь простір між ними. Він ухопив обома долонями руку володаря драконів, у котрій був меч, і вивернув її.

Саме цієї миті те одне кільце Буйвітра, що вже й так було перевантажене, із неприємним металевим звуком вислизнуло з каменю.

Шалено гойднувшись, чарівник пірнув униз і повис над смертю, що загрожувала потрощити всі кістки. Він так сильно стиснув руку володаря драконів, що той аж скрикнув.

Ліо!рт поглянув угору на свої ноги. Крихти каменю падали зі стелі навколо гаків, де були закріплені кільця.

— Відпусти, хай тобі грець. — закричав він. — Бо ми обидва загинемо!

Буйвітер промовчав. Він зосередився на тому, щоби не відпустити руку і відганяти надокучливі думки із зображенням тієї долі, котра чекала його на каменях унизу.

— Застрельте його! — заревів Ліо!рт.

Бічним зором Буйвітер помітив декілька арбалетів, наставлених на нього. Ліо!рт обрав цю мить для удару і кулак вільної руки вгатив перснями по пальцях Буйвітра.

Той відпустив.

Двоквіт схопився за ґрати й підтягнувся.