Розділ «КНИГА ЧЕТВЕРТА»

Навкруги все було занадто яскравим і відтіненим яскраво-синім, ніби одночасно був полудень і сутінки. Вона підняла очі, щоб побачити, де знаходиться сонце, але все небо було надто яскравим, щоб на нього дивитись, і засліплювало їй сітківку.

Це був не перший випадок, коли Патриція опинялася в незнайомому місті, де нікого не знала, і не мала ні грошей, ні володіння мовою. Відсутність взуття і смердюче сміття не було великою проблемою, але вона відчула, що паніка краде у неї дихання. Вона потрапила в пастку, тут було забагато людей, і куди б вона не пішла, всі дивилися на неї, їхні обличчя нависали над нею і впиралися поглядами, а деякі навіть намагалися з нею поговорити. Просте диханняповітрям вона сприймала як уколи тисячі голок в легенях. А доторк шкіри іншої людини змусив би її відскочити — якби хтось і хотів доторкнутися до неї, брудної настільки, наскільки можна.

Місто, яке б воно не було, тисло на неї. Люди виходили здерев'яних дверей під куполами, проходили крізь розбиті вітрини, вилазили з машин, спускалися з високих автобусів, обступаючи її. Куди б вона не дивилася, скрізь були обличчя та руки. Вони дивилися на неї великими очима і хапали пальцями, роти розкривалися і утворювали гострий ревучий шум. Жахливі істоти. Патриція вибігла на середину вулиці.

Вона продовжувала бігти по головній магістралі, опинившись на шляху швидкісного трамвая, який ледь не збив її. Повз площу, де люди в повсякденних сорочках та вантажних штанах організували ринок під відкритим небом, повз торговий центр, через відкрите місце для відпочинку перед кафе. Місто тягнулося і тягнулося. Виходу не було. Їй потрібно було вийти з міста, але вона не бачила жодних ознак його закінчення.

Вибери один напрямок, вибери один напрямок і біжи, залишаючись непоміченою серед монстрів з їхніми хапаючими кінцівками та спробами спілкуватися, спробуй звільнитися та вирватися з цього міста. Очиститися.

Вона бігла, задихаючись, поки не вибігла на пристань. Вода була білою у сліпуче синьому повітрі. Навіть не замислюючись, вона побігла вперед, повз розкидані рожеві кінцівки якихось повзаючих створінь з ротами, скупчених на пірсі. Гротескні істоти гавкали на неї і дивилися своїми кам'яними очима, гріючись на сонці. Вона ніколи не добереться до води, скоріше розтане, або вони схоплять її.

Одне червоне потворне оленя підкинуло волохату руку і майже спіймало її, але вона зігнулася і впала, і страх дав їй додатковий імпульс, щоб підтягнутися, рвонути далі і забігти в океан.

Патриція занурилася і випірнула, задихаючись і хрипаючи, і побачила обличчя Кармен Едельштайн, плаваюче у воді неподалік. Вона зажмурила очі на якусь мить, а коли відкрила їх, то опинилася посередині океану, і їй було холодно. Не було ніякого причалу, жодного міста. Нічого, крім хвиль, наскільки вона могла бачити. Тоді щось запахло жовчю, і вона побачила темну згорблену форму, виступаючу з води. Седонія. Отже вона просто спустилася з хмари в океан біля Седонії, а все решта було галюцинацією. Але вона розуміла, що все не так просто.

— Отже, це було Розділення, — сказала Патриція, занурюючись у воду. Хвиля на мить піднялася перед її обличчям.

— Що скажеш? — Кармен, схоже, не потребувала рухів, щоб залишатися на плаву.

— Це було жахливо. — Патриція все ще задихалася. — Я хотіла позбутися цих людей будь-якою ціною. Я навіть не могла впізнати інших чарівників того ж виду що і я.

— Розділення призначене не для стримування колапсу колонії, а для людей. І так, це жахливо, але може бути єдиним способом відновити певний баланс і запобігти гіршому результату. Ми всі сподіваємось, що до цього не дійде.

— Ох. — Патриція відчувала, що замерзає, але її тіло відмовлялося оніміти. Вона подивилася на непримиренну фортецю Седонії, яка то піднімалася з води, то знову занурювалась, коли вода переміщувалася вгору і вниз. На мить вона подумала, що чує музику, що надходить від бурової машини, чи пульс — що б це не було. Вона подумала про розпад колонії, образ бджоли, літаючої у повітрі, яка відлетіла від вулика, забула про те, де вона жила, і тепер блукає в нескінченній порожнині між вуликами, поки не помре.

На якомусь рівні Патриція бачила, наскільки подібна доля для людей може бути кращим варіантом, якщо інший вибір — це люди, які руйнують себе і все живе поруч з ними. Її розум міг осягнути це, але не її нутро, її замерзлі до болю кишки.

— Так, — сказала Патриція. — Давайте переконаємося, що до цього не дійде.

— Мені потрібно, щоб ти дещо зробила для мене, — сказала Кармен. — І я дуже перепрошую за це.

— Гаразд, — Патриція ніби дрімала.

— Нам потрібно знати, чим вони там займаються. — Кармен кивнула на Седонію. — Ми не можемо зазирнути всередину. Вода та сталь саміпо собі є бар'єрами, але вони ще оточили себе магнітним полем.

Патриція кивнула, чекаючи, що Кармен скаже, як їй потрапити всередину Седонії.

Замість цього Кармен сказала: