Розділ «КНИГА ДРУГА»

Після цього Патриція подружилася з Лоуренсом. У них було ще кілька спільних предметів. Вона помітила, що у Лоуренса появилися свіжі шрами на обох худих руках і червоний укус на гомілковостопному суглобі, який його непокоїв, бо він кілька разів піднімав штанину, щоб оглянути його на уроці англійської. У його шкільній сумці були компас і карта, визираюча з передніх відділень, і трава та бруд залишили плями на нижній поверхні.

Через кілька днів після їхнього знайомства вона побачила Лоуренса після занять, він сидів на задніх сходинках школи, біля великого схилу, і читав брошуру «Великі мандрівки на вихідні дні». Вона навіть не могла собі цього уявити: цілих два дні подалі від людей і їх сміття. Два дні відчувати сонце на своєму обличчі! Патриція бігала у ліс за їхнім будинком кожного разу, як тільки була можливість, але її батьки ніколи не дозволили би їй провести у лісі ніч.

— Виглядає приголомшливо, — сказала вона, і Лоуренс здригнувся від несподіванки, відчувши, що вона дивиться через його плече.

— Це мій найгірший кошмар, — сказав він, — реально.

— Ви вже ходили хоча б по одному з них?

Лоуренс не відповів, лише показав листівку з фотографією на зворотньому боці, на якій група дітей піднімала рюкзаки біля водоспаду, наклавши на обличчя посмішки, за винятком одного типа позаду: Лоуренс носив смішний круглий зелений капелюх, як у рибалок-спортсменів. Фотограф вхопив Лоуренса у той момент, коли той щось говорив.

— Але це чудово, — сказала Патриція.

Лоуренс встав і пішов назад у школу, гупаючи черевиками по підлозі.

— Будь-ласка, — сказала Патриція. — Я просто... Я хочу з кимось поговорити. Навіть якщо ніхто ніколи не зможе зрозуміти, що я бачила. Я б хотіла порозмовляти з кимось, хто любить бути на природі. Почекайте, не йдіть, Лоуренс!

Він обернувся.

— Ви правильно сказали моє ім'я. — Його очі звузилися.

— Звичайно. Ви сказали мені його.

— Так, справді. — Він змусив себе перестати гніватися. — То що ви хочете почути про природу?

— Це те, що реальне. І... не схоже на світ людей. — Вона заговорила з Лоуренсом про виводок диких індиків на задньому дворі їхнього будинку, і про лози, які прилипли до стін кладовища по дорозі; виноград на них більш солодкий через його близькість до мертвих. — У лісі повно оленів і є навіть кілька старих, у оленів майже не залишилося хижаків. Повністю дорослий лось може бути розміром з коня. — Лоуренс з жахом уявив собі, що буде, коли вони почнуть переслідувати тварину таких розмірів.

— Ви не бачили його, — сказав Лоуренс. — Так... І хочете побачити?

Патриція кивнула.

— Можливо ми справді можемо допомогти один одному. Давайте укладемо угоду: ви допомагаєте мені переконати моїх батьків, що я витрачаю багато часу на природу, і вони дозволять мені їздити на дачу. А я дам вам двадцять баксів.

— Ви хочете, щоб я збрехала вашим батькам? — Патриція не була впевнена, чи буде така справа достойна її як відьми.

— Так, — сказав він. — Я хочу, щоб ви збрехали моїм батькам. Тридцять баксів, добре? Це майже весь мій суперкомп'ютерний фонд.

— Дайте мені подумати, — сказала Патриція.