Розділ «Частина третя Роздача»

Розділ тридцять п’ятий

Для декого це кінець мотузки. Для інших це лише початок.

Коли висування кандидатів закінчилося опівдні в четвер, єдиною несподіванкою стало відкликання Пітера Берстеда в останню мить. Він був першим, хто оголосив про свій намір балотуватися, та вже завершив свій забіг.

— Я зробив те, що поставив собі, тобто запустив правильний перебіг виборів,— оголосив він енергійно.— Я знаю, що не маю шансів на виграш, тож нехай борються інші. Я допомагатиму витягувати тіла з арени.

Він хотів сказати, що «допомагатиме перев’язувати рани», але вже не вперше його любов до гострих висловлювань перемогла над його поміркованістю. Він негайно приєднався до «Дейлі експресу», щоб писати особисті й нескромні біографії кандидатів протягом того періоду.

Тож зараз лишилося дев’ятеро, безпрецедентно велика кількість, та вважалося, що лише п’ять з них мали серйозні шанси — Семюел, Вултон, Ерл, Маккензі та Уркгарт. Із завершеним списком учасників битви, опитувачі громадської думки подвоїли свої зусилля зв’язатися з урядовцями і винюхати, в якому напрямку біжить течія.

Пол Маккензі мав намір показати, який у нього гострий меч. Міністр охорони здоров’я був людиною розчарованою. Він стояв на чолі охорони здоров’я вже понад п’ять років і сподівався, так само палко, як і Уркгарт, на перестановки опісля виборів. Довгі роки на чолі несприйнятливої бюрократії залишили його з відчуттям недооціненості. За кілька років до того його розглядали як одну з нових зірок партії, людину, яка вміє поєднувати жорсткий інтелект з глибоким почуттям турботи. Багато хто передбачав, що він не зупиниться. Та охорона здоров’я на перевірку виявилася бюрократичним звіром, якого йому було не до снаги зламати, не те щоб видресирувати, а його зустрічі з пікетами медсестер і працівників швидкої добряче пошарпали його імідж. Відкладення плану розширення лікарень стало останньою краплею. Його це пригнітило, він побалакав з дружиною про те, щоб покинути політику на наступних виборах, тож вітав падіння Колінґриджа, подібно до потопельника, якого раптом виносить на суходіл.

Він увійшов у останні п’ять днів до голосування, сповнений ентузіазму й енергії, з палким бажанням отримати негайний вплив, готовий вистромити голову понад натовпом. Він попросив своїх працівників знайти слушну нагоду для фотографії, привід відродити його заплямований імідж — але ніяких, бляха, лікарень, наказав він. Його і так кусали за пальці аж надто часто. Свої перші три роки у міністерстві він провів, сумлінно відвідуючи лікарні й намагаючись дізнатися про догляд за хворими, лише щоб в погані дні його зустрічали пікети медсестер, які скаржилися на «рабські зарплати», а в найгірші дні — жорсткі демонстрації службового персоналу, який протестував проти «лютих урізань». Його прозвали «Доктор Чик», а профспілки ще й малювали непристойні картинки на своїх банерах. Навіть профспілки лікарів немов дотримувалися думки, що бюджет на охорону здоров’я мають ухвалювати за рівнем галасу, радше ніж за потребою. Подеколи, та лише на самоті, це доводило Маккензі до сліз зневіри.

Йому майже ніколи не вдавалося побачити пацієнтів. Навіть коли він намагався прослизнути в лікарню з чорного ходу, демонстранти наче завжди точно знали наперед, де він буде, готові кидати у нього образи, щойно прибували знімальні групи. Публічне побиття янголом милосердя не сприяло його іміджу чи самооцінці. Тож Маккензі просто перестав відвідувати лікарні. Радше ніж проходити коридором образ, він вийшов з гри і тримався інших місць. Це був інстинкт самозбереження.

Тож його план був таким самим простим, як і безпечним. Замість лікарні («Було б абсолютно неправильно використовувати хворих пацієнтів для моїх політичних цілей») його офіс організував для нього візит до «Г’юманіфіт лабораторіз», до їхньої штаб-квартири відразу біля траси М4. «Г’юманіфіт» виготовляв широкий асортимент обладнання для людей з обмеженнями і щойно розробив революційне інвалідне крісло, кероване голосовими командами. Навіть не здатні рухати кінцівками паралітики могли використовувати його. Поєднання нових британських технологій і посиленої турботи про інвалідів було саме тим, чого шукав Маккензі, тому за кілька годин після завершення висування кандидатів машина міністра вже мчала автострадою у пошуках спасіння.

Маккензі був обережний. Він не сприймав успішний візит як належне. Фабрики — це, звісно, добре, але запальний електорат у тисячу разів привабливіший для камер. Маккензі надто багато разів потрапляв у засідку, тож був обачним і хотів переконатися, що його офіс проінформував медіа всього за три години до його приїзду — вчасно, щоб підняти знімальні групи, але не дуже, щоб вивести й активувати підкуплених мітингарів. Наближаючись до будівлі «Г’юманіфіт», він вмостився у шкіряному кріслі, відрепетирував усмішку і привітав себе зі своєю обачністю. Все мало спрацювати дуже добре.

На жаль для Маккензі, його персонал був аж надто працьовитий. Урядам постійно треба знати, де перебувають їхні міністри; як і всі парламентарі, вони мають бути доступні на всі можливі непередбачені випадки чи в разі раптового голосування у палаті громад. Тож минулої п’ятниці, чітко слідуючи незмінним інструкціям, секретар-референт Маккензі надіслала повний список його запланованих справ до офісу координаційного органу уряду, знаного також як головний організатор.

Проїжджаючи останні кілька ярдів місцевим шосе до зеленої території фабрики, Маккензі причесав волосся і підготувався. Міністерська машина проїхала уздовж стіни з червоної цегли, яка огороджувала територію, і коли міністр на задньому сидінні переконався, що його краватка рівна, в’їхала у ворота.

Тільки-но вони заїхали, як водій вдарив по гальмах, аж Маккензі кинуло на переднє сидіння, розсипаючи папери по підлозі й руйнуючи його ретельну підготовку. Не встиг він вилаяти водія, вимагаючи пояснень, як причина проблеми зімкнулася і закружляла навколо нього. Це було видиво за межами його найгірших кошмарів.

Крихітна парковка перед приймальнею фабрики була забита вируючою юрбою протестувальників, одягнених в уніформи медпрацівників, вони сипали образами, а кожне лихе слово і дію записували три телевізійні камери, яких відповідально викликав прес-аташе Маккензі й поставив на ідеальну оглядову позицію на даху адміністративної будівлі. Тільки-но службова машина заїхала у ворота, як натовп нахлинув зусібіч, б’ючи по кузову і стукаючи по даху плакатами. За кілька секунд не стало антени, двірники на вітровому склі відірвалися. Водієві стало розуму натиснути аварійну кнопку, наявну в усіх міністерських машинах, яка автоматично зачиняла вікна й замикала двері, та перед тим хтось таки спромігся плюнути прямісінько в обличчя Маккензі. Кулаки і викривлені обличчя тислися до скла, погрожуючи насиллям; машина хиталася, а натовп навалювався на неї, стискав її, душачи Маккензі, аж він не бачив уже ні неба, ні дерев, ні допомоги — нічого, крім ненависті в безпосередній близькості.

— Поїхали! Поїхали! — заволав він, та водій безпорадно здійняв руки.

Натовп оточив машину, блокуючи будь-яку надію на відступ.

— Поїхали! — продовжував кричати Маккензі, охоплений клаустрофобією, та все даремно.

Маккензі несвідомо, інстинктивно, у розпачі й безумстві, нахилився і схопив важіль автоматичної коробки передач, смикнувши його на задній хід. Машина сіпнулась і просунулася назад заледве на фут, коли нога водія вдарила по гальмах — та вже запізно. Вона в’їхала у натовп. Звалила інвалідне крісло, збила жінку в сестринській уніформі. Здавалося, жінці страшенно боляче.

Натовп розділився, і, хапаючись за цю нагоду, водій дав задній хід через ворота, на дорогу, виконав ефектний розворот, щоб повернути ніс машини і здійснити стрімку втечу. Автівка чкурнула, лишаючи великі гумові шрами на поверхні дороги.