Розділ «Частина перша Перетасовка»

— Як і я,— відказала вона.

Він обдарував її губатою посмішкою, примружився.

— Ви робите знижки? — вона втупилася в його діафрагму.

— Варто було б узяти з вас подвійну платню.

Вона звела губу, глумливо посміхнулася та щось швидко занотувала. Внесла платню за мінімальний період у три місяці, поклала в сумочку квитанцію, яка потрібна була їй для ідентифікації, й пішла. Крамар дивився на її делікатно округлий зад, що віддалявся, поки його увагу не відвернув старий пенсіонер скаргами на відсутність ранкової газети. Він не бачив, як молода жінка сіла в таксі, що чекало на неї надворі.

— Все добре, Пен? — запитав О’Ніл, коли вона грюкнула дверцятами й вмостилася на сидіння біля нього.

— Ніяких проблем, Родже,— відповіла його асистентка.— Але чому ж у дідька він не може зробити це сам?

— Послухай, я ж тобі казав. У нього якісь делікатні особисті проблеми, і, щоб владнати їх, йому потрібна приватність листування. Якісь брудні журнальчики, наскільки мені відомо. Тож жодних питань і ні слова нікому. Гаразд?

О’Ніл був роздратований, почувався незручно. Уркгарт взяв з нього слово тримати таємницю, і він підозрював, що головний організатор дуже б розлютився, якби дізнався, що О’Ніл вийшов за межі й довірив Пенні Ґай свою брудну роботу. Проте він знав, що Пенні можна довіряти. Та його ображало, що Уркгарт ставився до нього як до ішака і змушував почуватися якимсь підмітайлом.

Коли таксі рушило, він відкинувся на сидінні, а його пальці нервово забігали, аж поки він не намацав маленький поліетиленовий пакетик у кишені. Скоро той все заспокоїть. Змусить його почуватися знову собою.

День ставав дедалі спекотнішим, коли чоловік у спортивному піджаку й фетровому капелюсі забрів до північно-лондонського відділення Юніон-банку Туреччини на Севен-систерз-роуд. Він представився клерку-кіпріоту й поцікавився щодо відкриття рахунку. Його очі ховалися за темними окулярами, і розмовляв він з легким, проте відчутним регіональним акцентом, який клерк не зміг упізнати.

Спливло заледве кілька хвилин, поки з’явився менеджер, і потенційного нового клієнта провели до святая святих. Вони обмінялися люб’язностями, а відтак чоловік пояснив, що він проживав у Кенії й навідав Сполучене Королівство на кілька місяців, щоб розширити своє портфоліо подорожей і нерухомості. Він хотів інвестувати у готель, який саме будували біля турецького курорту Анталія, на південному узбережжі Середземного моря.

Менеджер відповів, що сам не бував у Анталії, та чув, що це чарівна місцина; звісно, банк залюбки допоможе йому в будь-який можливий спосіб. Дав потенційному клієнту простий бланк реєстрації, в якому потрібно було вказати ім’я, адресу, попередні банківські рахунки й такі інші деталі. Клієнт перепросив, сказав, що може надати інформацію про рахунки лише з Кенії, й натомість пояснив, що це його перша поїздка до Лондона за майже двадцять років. Менеджер запевнив старшого чоловіка, що банк давно звик працювати з іноземними довідками й інформація по рахунках з Кенії не має стати проблемою.

Клієнт посміхнувся. Система працює не надто швидко. На перевірку інформації піде щонайменше чотири тижні й, можливо, ще чотири, щоб підтвердити, що вона фальшива. Достатньо для того, що він замислив.

— А як би ви хотіли відкрити рахунок, сер? — поцікавився менеджер.

Чоловік розкрив вельветову сумку і поклав на стіл між ними.

— Я б волів зробити початковий внесок у п’ятдесят тисяч фунтів, готівкою.

— Ну звісно...— сказав менеджер, намагаючись стримувати своє вдоволення.

Френсис Уркгарт відкинувся на стільці й, не знімаючи окулярів, потер очі. Окуляри були старі, щонайменше на два рецепти слабші від його теперішніх лінз, і від них боліли очі. Просте маскування, але, як він гадав, більш ніж достатнє, щоб його не впізнав ніхто, окрім найближчих колег. Є ж, зрештою, і переваги у тому, щоб бути найбільш безликим старшим членом уряду її величності.

Поки Уркгарт карлючками підписував необхідні форми, менеджер завершив рахувати гроші й почав виписувати квитанцію. Банки — як ті водопровідники, подумав Уркгарт: готівку в руки і жодних питань.