Розділ «Частина перша Перетасовка»

Джабвала згідно кивнув, незважаючи на те, що голова його гойдалася з боку в бік.

— Нічого я не хочу так, як бути надійним прибічником прем’єр-міністра. І вашим, містере Уркгарт. Як місцевий член парламенту, ви зрозумієте, що мої бізнес-інтереси часом призводять до якнайдружніших контактів з місцевою владою у таких справах, як дозвіл на будівництво чи тендери на контракти. Колись, можливо, я попрошу вашої поради, та можу запевнити, я не чекаю послуг. Мені нічого не потрібно взамін. Абсолютно нічого, ні-ні! Окрім хіба що попросити, щоб ми з дружиною мали честь колись зустрітися з прем’єр-міністром, особливо якщо він якось буде на окрузі. Чи це прийнятно? Для моєї дружини це багато чого значило б.

П’ятсот фунтів за чашку чаю, п’ятдесят штук за фотографію. Цей чолов’яга пропонував вигідну угоду.

— Я переконаний, що це можна влаштувати. Можливо, ви з дружиною захотіли б відвідати прийом на Даунінг-стріт.

— Мав би за честь, звісно ж... і, можливо, перекинутися з ним кількома словами на самоті, щоб висловити моє особисте захоплення?

Отже, йому потрібно дещо більше, ніж проста фотографія, але це лише припущення.

— Ви маєте розуміти, що прем’єр-міністр не може особисто прийняти ваш внесок. Це було б не... як би так висловитися?... неделікатно — залучати його в такі справи.

— Атож, атож, містере Уркгарт. Саме тому я хочу, щоб гроші від його імені прийняли ви.

— Боюся, я можу дати вам лише просту розписку. Можливо, було б краще, якби ви спрямували ці кошти безпосередньо до скарбниці партії.

Джабвала перелякано підкинув руки.

— Містере Уркгарт, сер, мені не потрібна розписка. Не від вас. Ви — мій друг. Я навіть узяв на себе сміливість вигравіювати ваші ініціали на цьому кейсі. Погляньте-но, містере Уркгарт.

Він постукав по ініціалах кінчиком пальця. Там значилось «ФУ» жирними великими літерами, золотими.

— Це маленький жест, який, я сподіваюся, ви приймете за всю вашу чудесну роботу в Сурреї.

Ах ти ж хитрий улесливий малий засранець! — подумав Уркгарт, роздивляючись широку посмішку Джабвали й гадаючи, скільки часу мине, перш ніж він отримає дзвінок стосовно дозволу на будівництво. Йому варто було б викинути цього індійця, та натомість він потягнувся через стіл і тепло потиснув Джабвалі руку. В голові формувалася ідея. Цей чоловік і його гроші, безсумнівно, становлять проблему, щодо того не лишалося і крихти сумнівів. Та питання в тому, проблему для кого?

Розділ тринадцятий

Колись Вестмінстер був прибережним болотом. Потім його змінили, побудували палац і велике абатство, високо звели його в шляхетній архітектурі й з ненаситними амбіціями. Та глибоко всередині це все-таки болото.

Прейд-стріт, Педингтон. Неохайний кагетний кіоск, скромний вдень і, на погляд місцевих поліцейських сил, аж надто активний вночі. Молода чорношкіра жінка вагається на тротуарі, глибоко вдихає повітря західного Лондона й ступає всередину. За захисною решіткою й брудними вікнами крамниця темна і затхла. Крамар, італієць середнього віку з зайвою вагою, у футболці та з цигаркою, що звисає з нижньої губи, зігнувся над журналом, одним з тих, у яких мало тексту. Крамар неохоче звів погляд. Жінка запитала про вартість абонентської скриньки, яку він рекламував на вивісці у вітрині, пояснюючи, що в неї є друг, якому потрібна таємна адреса для особистої пошти. Власник змів цигарковий попіл, що розсипався на прилавок.

— А цей ваш друг, у нього є ім’я?

У відповідь, вона підсунула копію старого рахунку за компослуги.

— Ніяких карток. Я працюю тільки з готівкою,— сказав він.