Розділ «Частина перша Перетасовка»

Розділ восьмий

Правда — вона як добре вино. Часто знаходиш її захованою в найтемнішому закуті погребу. На неї краще натрапляти випадково. А ще добряче протерти перед тим, як виносити на світло й починати вживати.

Пошарпаний «БМВ» стояв біля будинку на Кембридж-стріт, Пімліко, уже з чверть години. Вільні сидіння були безладно завалені розкиданими газетами й обгортками від цукерок «Granary», які могла лишити тільки справді ділова незаміжня жінка, а посеред усього цього сиділа Меті Сторін, покусуючи губу. Оголошення про перестановки, що надійшло того дня, викликало гарячкові суперечки, чи справді прем’єр-міністр такий видатний і сміливий, чи ж у нього просто здали нерви. Їй потрібні були погляди людей, які допомагали сформувати рішення. Вільямс був, як завжди, переконливим і все підтримував, та Уркгартів телефон усе дзвонив і дзвонив, без жодної відповіді.

Не зовсім розуміючи навіщо, після закінчення зміни у «Кроніклі» Меті вирішила проїхати повз лондонський будинок Уркгарта, що містився всього за десять хвилин від палати громад, в одній з елегантних бічних вулиць, які прикрашали найкращі частини Пімліко. Меті очікувала, що будинок буде темний і порожній, та натомість побачила увімкнене світло й ознаки руху. Вона ще раз набрала номер, та відповіді так і не було.

Світ Вестмінстеру — це клуб багатьох неписаних правил, який ревно охороняється політиками і пресою, особливо пресою, так званим кореспондентським лобі, яке тихенько й обережно регулює медійну діяльність у Вестмінстерському палаці. Це дозволяє, до прикладу, проводити брифінги й інтерв’ю з чітким усвідомленням, що джерело ніколи не буде ідентифіковане, ніяких натяків, усе в тіні. Завдяки цьому політики стають неймовірно розкуті й відкривають таємниці; у свою чергу, кореспонденти з лобі здатні вкладатися в дедлайни й вигадувати найгучніші заголовки. Кругова порука є паспортом кореспондента з лобі; без неї він — або вона — постане перед замкненими дверима й міцно зціпленими вустами. Розкривати джерела — це страшний гріх, це як грюкати у двері помешкання міністра, може, трішки нижче в списку неприйнятної поведінки, яка здатна обірвати будь-які корисні контакти. Політичні оглядачі не переслідують свою здобич аж додому, це погана репутація, чорна мітка й ганьба.

Меті ще раз вкусила себе за внутрішній бік щоки. Вона нервувала. Вона порушила правила не те щоб трошки, але ж чому той клятий дядько не бере слухавку? Що ж він в бога задумав?

Хрипкий голос з північним акцентом зашепотів їй у вухо, голос, якого їй так часто бракувало, відколи вона полишила «Йоркшир пост» і старого мудрого редактора, який дав Меті першу повноцінну роботу. Що він казав? «Правила, дівчинко моя, є нічим як зручною ковдрою для стариганів, якою вони можуть прикритися від холоду. Вони існують, щоб наставляти мудрих і каструвати дурнів. Навіть не думай прийти до мого кабінету й заявити, що втратила гарну історію через чиїсь кляті правила».

— Добре, добре, клятий ти мерзотнику, ану відчепися,— проказала Меті вголос.

Вона поглянула в дзеркало, щоб перевірити зачіску, пройшлася по ній рукою, щоб повернути їй життя, відчинила дверцята машини, ступила на тротуар, і їй відразу ж захотілося опинитися деінде. За двадцять секунд будинок відгукнувся на звук орнаментованого дверного кільця.

Уркгарт відчинив двері. Він був сам, у повсякденному одязі, не очікував відвідувачів. Дружина поїхала за місто, а покоївка не працювала у вихідні. Його погляд, зупинившись на Меті, сповнився нетерплячості; у темряві вулиці Уркгарт не відразу впізнав, хто це.

— Містере Уркгарт, я весь день намагаюся зв’язатися з вами. Сподіваюся, я не спричиню незручностей.

— Десята тридцять вечора? Незручності? — нетерплячка переросла у роздратування.

— Перепрошую, але мені потрібна допомога. Ніяких змін у Кабінеті, бодай найменших. Це незвично. Я намагаюся збагнути, чим це викликано.

— Чим це викликано? — в голосі Уркгарта ще більше означився сарказм.— Мені прикро, та я не маю чого вам сказати.

Вже почавши зачиняти двері, він побачив, як його незвана гостя зробила впертий крок уперед. Невже це дурне дівчисько поставить ногу в двері, ото була б комедія. Натомість Меті заговорила спокійно і тихо.

— Містере Уркгарт. Це велика стаття. Але я думаю, ви б не хотіли, щоб я її випустила.

Уркгарт спинився заінтригований. До чого в біса вона хилить? Меті помітила сумнів і закинула ще трохи наживки.

— Там говориться: «Вчора ввечері з’явилися ознаки глибокого розколу в Кабінеті через відмову від перестановок. Головний організатор, який, як вважали, плекає надії обійняти нову посаду, відмовився захищати рішення прем’єр-міністра». Як вам таке?

Лише зараз, коли його очі призвичаїлися до сутінок поза ґанком, Уркгарт впізнав нову кореспондентку «Кронікла». Він лише віддалено знав її, але вдосталь бачив і читав її матеріалів, щоб розуміти, що вона не дурна. Ще більше його вразило те, що вона зараз стояла у нього на ґанку й намагалася залякати.

— Ви ж це все не серйозно,— повільно проказав Уркгарт.