Розділ «Частина перша Перетасовка»

— Але ж, з усією повагою, прем’єр-міністре, хіба вам не здається, що, урізаючи нашу більшість, електорат певною мірою висловив нам своє бажання змін?

— Цікава думка. Але, як ви самі вже зауважили, ще жоден уряд у наш час не був так довго при владі, як ми. Не хочу видатися самовпевненим, Френсисе, та я не вважаю, що ми змогли би переписати підручники історії, якби виборці гадали, що ми вже зжили себе. Та й загалом, як на мене, це вказує, що люди задоволені тим, що ми пропонуємо.

Прийшов час змінити підхід.

— Можливо, ви й праві, прем’єр-міністре.

— Є ще один момент, до біса життєво необхідний у даних умовах,— провадив Колінґридж.— Нам не варто створювати враження, ніби ми панікуємо. Це подасть абсолютно неправильний сигнал. Пам’ятайте, що Макмілан зруйнував свій уряд, звільнивши третину Кабінету. Це сприйняли як ознаку слабкості. Його звільнили з посади посеред року. І я не волію повторити цю виставу.

Він легенько постукав олівцем, потім відклав його вбік.

— Я думаю про набагато виваженіший підхід.

Колінґридж через стіл підсунув головному організатору папірець. На ньому був надрукований список посад у Кабінеті, загалом двадцять дві, з іменами навпроти.

— Як бачите, Френсисе, я взагалі не пропоную ніяких змін. Гадаю, це стане радше ознакою сили. Маємо робити роботу і, як на мене, нам треба показати, що ми хочемо відразу ж до неї взятися.

Уркгарт швидко повернув папірець на стіл, боячись, що тремтіння руки зможе зрадити його внутрішній стан.

— Якщо це те, чого ви хочете, прем’єр-міністре.

— Саме так...— Коротка пауза.— І, звісно ж, я припускаю, що маю в цьому вашу повну підтримку?

— Атож, прем’єр-міністре.

Уркгарт ледве впізнав власний голос — він ніби долинув з протилежного боку кімнати. Не його слова. Та він не мав вибору: або ж підтримка, або самогубство через миттєве звільнення. Та він не міг так все полишити.

— Маю сказати, що я... сам чекав на зміни. Трохи нового досвіду... новий виклик,— він затнувся — в роті раптово пересохло.— Либонь, ви пам’ятаєте, прем’єр-міністре, ми з вами обговорювали можливість...

— Френсисе,— урвав його прем’єр-міністр, але не грубо,— якщо я переміщу вас, то муситиму перемістити й інших. І весь штабель доміно почне валитися. А ви потрібні мені саме там, де ви є. Ви — чудовий головний організатор. Ви присвятили себе торуванню шляху до сердець і душ партії. Ви так добре їх знаєте! Маємо визнати факт, що з такою маленькою більшістю у нас за наступні кілька років обов’язково з’явиться один-двоє важких буркотунів. І мені потрібен головний організатор достатньо сильний, щоб поладнати з ними. Мені потрібні ви, Френсисе. Ви так добре справляєтеся за лаштунками! Залишмо роботу на сцені іншим.

Уркгарт опустив очі, не бажаючи показувати замішання зради, що спалахнуло в них. Колінґридж же сприйняв це як свідчення згоди.

— Я щиро вдячний вам за розуміння й підтримку, Френсисе.

Уркгарт відчув, як затраскуються двері камери. Він подякував обом, попрощався. Вільямс не зронив жодного слова.

Уркгарт вийшов з чорного ходу, пройшовши через підвал Десятого Номера. Цей шлях провів його через руїни старого тюдорівського тенісного корту, де колись грав Генрі VIII, до секретаріату Кабінету міністрів, який виходив на Вайт-гол, якраз через дорогу від виходу на Даунінг-стріт, доволі далеко від очей преси, яка чекала під дверима. Уркгарт не міг бачити журналістів. Він провів у прем’єр-міністра менш ніж півгодини й не був певен, що його обличчя зможе приховати брехню, яку йому доведеться їм казати. Він попросив охоронця з секретаріату зателефонувати і викликати його машину сюди. Навіть не потрудився перекинутися з ним кількома словами.