Розділ «Частина перша Перетасовка»

Розділ шостий

Мій старий ґілі навчив мене одної речі, там, на болотах, і я запам’ятав її завжди. Я був ще дитиною — вісім років абощо. Та поверніться подумки в минуле: саме в цьому віці уроки засвоюються й зачіплюються найкраще.

Він сказав мені таке. Якщо вже треба завдати болю, переконайся, що він непереборний і всеосяжний, щоб ворог знав, що ти завжди можеш завдати йому більше шкоди, аніж він тобі. Звісно ж, ґілі говорив про диких псів. Проте це стало гарним уроком і в політиці.

Натовп на Сміт-сквер неймовірно збільшився у розмірі, оскільки прихильники, опоненти і просто допитливі чекали на приїзд прем’єр-міністра. Вже давно пробило опівніч, але це була ніч, коли біологічні годинники накручені до межі. Спостерігачі бачили на моніторах телетехніків, як почет у супроводі мотоциклів поліції й операторських автомобілів давно вирушив з траси М1 і зараз наближався до Мармурової арки. До приїзду лишалося менш як десять хвилин, і три молоді чірлідери, найняті партією, підбадьорювали й розігрівали натовп сумішшю патріотичних пісень і улюлюкання.

Їм доводилося працювати більше, ніж на попередніх виборах. Людям було більш до вподоби махати гігантськими Юніон-Джеками[14], а ентузіазму тримати великі фотографії Генрі Колінґриджа, який саме з’явився у дверях штабу партії, було менше. Кілька людей у гурті мали з собою переносні приймачі й інформували своє оточення про результати. Не було схоже, щоб це піднімало настрій. Навіть чірлідери інколи спинялися, щоб зібратися докупи й обговорити останні новини. Також мав місце й елемент конкуренції, бо кілька прихильників опозиції, підбадьорені тим, що вони почули, вирішили підтягнутися і тепер махали своїми банерами і скандували гасла. Підійшло півдюжини полісменів — забезпечити, щоб емоції з обох боків не закипіли. Автобус зі ще дюжиною стояв за рогом на Тафтон-стріт. Підійти, але не втручатися, така була інструкція.

Комп’ютери вже прогнозували більшість у двадцять вісім місць. Двоє чірлідерів відірвалися від свого завдання, щоб вступити у відверту дискусію щодо того, чи цього достатньо для нормальної роботи більшості. Вирішили, що так, і вони повернулися до своїх обов’язків, проте настрої слабшали, первинний ентузіазм поступився занепокоєнню, й вони вирішили не припиняти своїх зусиль, аж поки не приїде Генрі Колінґридж.

Всередині будівлі Чарльз Колінґридж поступово напивався дедалі більше. Один зі старших членів партії завів його до кабінету голови, де було зручне крісло, в якому він міг посидіти під портретом свого брата, і якимось чином Чарлі знайшов там пляшку. На його обличчі проступили судини, воно вкрилося потом, очі були мокрі й налиті кров’ю.

— Хороший чолов’яга, брат Гел. Чудовий прем’єр-міністр,— белькотів він.

Він став повторювати знайому сімейну історію, і в його мові проступила п’яна шепелявість.

— Він міг перейняти родинний бізнес, знаєте, збудувати одну з найкращих компаній у країні, та йому завжди була більше до вподоби політика. Та й, скажу я вам, виготовляти обладнання для ванних — це також не моє, але батько був щасливий. А знаєте, що цей клятий мотлох зараз імпортують з Польщі? Чи то з Румунії?..

Він перервав свій монолог, перекинувши залишки віскі зі склянки собі на штани. У сум’ятті перепрошень голова партії, лорд Вільямс, скористався нагодою відійти за межі зони досяжності. Його мудрі старі очі нічого не виказували, та він обурювався, що має бути гостинним з братом прем’єр-міністра. Чарлі Колінґридж непоганий, нічого такого, та він слабак, який завше перетворювався на чортову прикрість, а Вільямс любив, щоб усі ходили як по струнці. Однак старий апаратчик був досвідченим навігатором і знав, що мало толку в спробах викинути адміралового брата за борт. Він вже якось спробував підняти це питання безпосередньо з прем’єр-міністром, намагався обговорити дедалі гучніші чутки й усе більш ниці згадки про його брата у світських хроніках. Як один з небагатьох людей, які стали визначними мореплавцями ще у дотетчерівські часи, він мав не тільки право це зробити, а й обов’язок. Проте все було дарма.

— Половину свого часу я поливаю кров, така моя робота,— заявив прем’єр-міністр.— Тож, будь ласка, не просіть мене пролити ще й братову.

Прем’єр-міністр заприсягся переконати Чарлі стежити за своєю поведінкою, ба навіть він сам стежитиме за поведінкою Чарлі, та, звісно ж, він ніколи не мав часу з ним няньчитися. Та й він знав, що Чарлі пообіцяє робити будь-що, навіть коли не зможе цього зробити. Генрі не моралізував і не сердився: він знав, що деякі члени родини завжди потерпатимуть від тиску політики. Частково у цьому була і його провина. Вільямс також це розумів, адже хіба він не пройшов через три шлюби, відколи вперше з’явився у Вестмінстері близько сорока років тому? Побічної шкоди завжди було вдосталь: політика лишала болісний слід і своїм плином терзала родини. Вільямс подивився, як Колінґридж пошкандибав геть з кімнати, й на нього накотила печаль, та він швидко задушив її. Емоції — не та основа, на якій будується партія.

Майкл Семюел, міністр охорони навколишнього середовища й один з нових і найтелегенічніших членів Кабінету, прийшов привітати старого служаку. Він годився голові в сини і був кимсь на кшталт його протеже. Саме Вільямс підсадив його на слизьку міністерську жердину, коли, ще молодим членом парламенту й за рекомендацією Вільямса його зробили особистим парламентським секретарем міністра. Це була найубогіша з парламентських посад, неоплачувана робота прислужника для старшого міністра — принеси, подай, не скаржся й не став питань — якості, вироблені, щоб вражати прем’єр-міністрів, коли ті обирають кандидатів на підвищення. Вільямсова допомога дала іскру яскравому підйому Семюела по міністерських рангах, і двоє чоловіків залишилися добрими друзями.

— Якісь проблеми, Теді? — поцікавився Семюел.

— Прем’єр-міністр може обирати собі друзів і Кабінет,— зітхнув старий,— але тільки не родичів.

— А ще тільки ми в праві обирати, з ким спати.

Семюел кивнув у бік дверей. Саме увійшов Уркгарт із дружиною, повернувшись зі свого округу. Погляд Семюела був холодний. Йому не подобався Уркгарт, який не підтримував його підвищення до Кабінету і кілька разів описував Семюела як «нового Дизраелі[15], занадто гарного й занадто розумного, щоб бути таким хорошим».

Маска традиційного й досі живого антисемітизму іноді проступала дуже чітко, але Вільямс якось дав вправному молодому законнику гарну пораду: «Френсис мав рацію,— сказав він.— Не будь надто розумним і надто успішним. Не будь надто ліберальним у соціальних питаннях і надто помітним у фінансових».

«Тобто мені треба перестати бути євреєм».