Розділ «Частина перша Перетасовка»

— Чудове шоу, Роджере, правда? Знову більшість. Навіть не можу передати, наскільки я схвильований. Яке полегшення! Я задоволений. Усім. Гарна робота. Дійсно гарна!

Нестримний ентузіазм голови одного з провідних бізнес-клієнтів «Грець і Шмон» вихлюпнувся в обличчя О’Ніла без жодного видимого ефекту. Товстозадий промисловець насолоджувався, пітнів, усміхався; вечір перетворювався на запальну вечірку на честь перемоги, незважаючи на те, що уряд щойно втратив перші два місця за ніч.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Гарольде. Так, гадаю, більшості у тридцять-сорок місць буде достатньо. Але ви мусите визнати й свою заслугу в цьому,— відповів О’Ніл.— Я тут днями нагадав прем’єр-міністру, наскільки далеко за межі корпоративних внесків виходить ваша підтримка. Пам’ятаю промову, яку ви виголосили на обіді у Промисловій спілці в березні. Боже правий, це було дійсно добре, якщо ви пробачите цю крапельку богохульства, але ви справді вистрілили цією промовою і влучили точно в ціль. Безперечно, ви проходили професійну підготовку, правда ж?

І, не чекаючи на відповідь, О’Ніл провадив:

— Я сказав Генрі — перепрошую, прем’єру! — я сказав йому, наскільки добре ви говорили і що нам треба знайти більше платформ для таких капітанів промисловості, як ви. Щоб забезпечували нам погляд із забою.

— Я певен, для цього не було жодної потреби,— відповів капітан без щонайменшого натяку на щирість.

Шампанське вже встигло перемогти його природну обачність, і образи горностаєвого хутра й палати лордів почали матеріалізуватися перед його очима.

— Слухайте, коли це все закінчиться, може, якось пообідаємо разом? У якомусь затишному місці, ге? У мене є ще кілька ідей, які можуть здатися йому цікавими й щодо яких я б радо послухав вашої думки...— його очі вирячилися в очікуванні. Він набрав повний рот вина.— А щодо вистрілити точно в ціль, Роджере, скажіть, оця ваша секретарочка....

Але він не встигнув розвинути думку — О’Ніла прорвала серія вулканічного чхання, зігнувши його майже вдвічі, наливши очі кров’ю й унеможлививши будь-яку надію на продовження розмови.

— Перепрошую,— просичав він, намагаючись оговтатися.— Сінна лихоманка. Завжди підхоплюю її рано.

І ніби підкреслюючи свої слова, він трубно й басовито висякався. Момент було втрачено, промисловець відійшов.

Уряд втратив ще одне місце — молодшого міністра, відповідального за транспорт, лисуватого чоловіка, який провів попередні чотири роки, поспішаючи на кожну велику аварію на трасах по всій країні й тягнучи за собою ЗМІ. У нього склалося майже релігійне переконання, що здатність людської раси до нестримної самопожертви є невичерпною, та здавалося, це не дуже допомогло йому прийняти власну. Його підборіддя випнулося вперед назустріч нещастю, а його дружина розпливлася у сльозах.

— Ще трохи поганих новин для уряду,— прокоментував сер Алістер.— Ми зможемо побачити, як їх сприйме прем’єр-міністр, коли за кілька хвилин включимося наживо, оголошуючи його результат. А тим часом що прогнозує комп’ютер? — він ударив по кнопці й повернувся, щоб подивитися на великий екран комп’ютера у себе за плечем.— Радше тридцять, аніж сорок, на його погляд.

У студії почалася дискусія щодо того, чи більшості у тридцять місць достатньо для всього строку роботи уряду, та коментаторів постійно переривали, оскільки надходили нові результати. Тим часом у агенції О’Ніл полишив групу перегрітих бізнесменів і почав пробивати собі шлях через дедалі більшу й балакучішу юрму шанувальників, які оточили Пенні. Незважаючи на їхні протести, він швидко відтягнув її вбік і коротко прошепотів щось на вухо. Тим часом ще раз увірвалося рум’яне обличчя сера Алістера — заявити, що результати прем’єр-міністра скоро будуть оголошені. Гультяїв охопила шаноблива тиша. О’Ніл повернувся до капітанів індустрії. Всі погляди застигли на екрані. Ніхто не помітив, як Пенні швидко зібрала сумочку й тихо вислизнула.

У студії оголосили збільшення розриву між опозицією та урядом. Мало не казкова ніч. Потім прийшла черга Колін-ґриджа. Його поява викликала ще гучніше ревище відданого схвалення працівників «Грець і Шмон», більшість із яких у пориві святкування вже встигли забути будь-які політичні переконання, з якими вони прийшли сюди. Чорт, та це ж усього-на-всього вибори.

Усі дивилися, як Генрі Колінґридж помахав їм з екрана: його натягнута посмішка свідчила, що він сприймає результат дещо серйозніше, ніж його аудиторія. Його вдячна промова була радше формальна, ніж полемічна, обличчя під гримом — бліде від виснаження. Якусь хвильку люди спостерігали похмуро, майже тверезо, як він спускається з підвищення, щоб розпочати довгу дорогу назад до Лондона. Потім знову кинулися святкувати.

За кілька хвилин атмосферу свята розітнув вигук:

— Містере О’Ніл! Містере О’Ніл! Вам дзвонять.

Охоронець на рецепції тримав телефон у повітрі й драматично вказував на слухавку.

— Хто це? — гукнув О’Ніл через кімнату.