Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Вона не відповіла. Вона пішла до кухні й повернулася з двома мисками гарячої зупи. В мовчазному гніві, втім, не без апетиту, їв айхмістр Айбеншютц свій звичний обід. А складався він із локшинової зупи, кусня вареної телячої полядвиці та сливових кнедлів.

Не промовивши ні слова, він вийшов із дому і пішов на службу. Втім, листи з погрозами забрати із собою не забув.

У селі Шваби, що належало до Золотогродського повіту, Ляйбуш Ядловкер був могутніший навіть від самого вахтмістра жандармерії. Слід знати, хто такий був цей Ляйбуш Ядловкер: а був він невідомого походження. Подейкували, буцімто вже багато років тому він приїхав із Одеси і що ім'я його вигадане. Він був власником так званої прикордонної корчми, і ніхто не знав до пуття, як саме він нею заволодів. У таємничий, так і не з'ясований досі спосіб її попередній власник, старий, срібнобородий єврей загинув. Одного дня його знайшли замерзлого в прикордонному лісі, вже напівзжертого вовками. Жодна людина, навіть його служник Онуфрій, не могла сказати, чому і пощо старий єврей у такий мороз подибав до прикордонного лісу. Єдиним фактом було те, що він, сам бездітний, мав одного-єдиного спадкоємця, а саме небожа Ляйбуша Ядловкера. Про цього Ядловкера кружляли чутки, нібито він утік із Одеси, бо забив там одного чоловіка цукровою кеґлею. До речі, ледве чи це була чутка, це була майже правда. Ляйбуш Ядловкер сам розповідав цю історію кожному, хто тільки хотів її почути. Він був — так він розповідав — портовим носієм і серед співробітників мав ворога. І саме його — а був той парубок начебто сильний, як ведмедисько — він і забив одного вечора, коли вони спільно розвантажували корабель із цукровими кеґлями, однією з тих кеґель, через сварку. Тому-то він нібито й утік із Росії за кордон.

І йому вірили все: і те, що він був портовим вантажником, і що забив людину. Тільки одного ніхто йому не вірив, а саме його імені — Ляйбуш Ядловкер, — і тому в усьому Золотогродському повіті всі називали його просто Диким Ляйбушем.

Було досить підстав так його прозивати. Бо його прикордонна корчма була скопищем усіляких гультіпак і зарізяк. Тричі на тиждень сам одіозний російський аґент «Амерікен Ляйн» особисто забирав із прикордонної корчми Ядловкера дезертирів російської армії, аби звідти переправити їх далі: до Голандії, Канади, Південної Америки.

Як уже казалося, гультіпаки і зарізяки вподобали собі прикордонну корчму Ядловкера, пройдисвітам, голодранцям і розбійникам давав він тут притулок. І був він такий хитрий, що законові ніяк не вдавалося його запопасти. Завше з його власними і його постояльців паперами усе було гаразд. Нічого злого, нічого обурливого не могли сповістити про спосіб його життя фахові шпики, від яких на кордоні аж роїлося, як від комарів. Про Ляйбуша Ядловкера кружляли чутки, буцімто він є замовником чи не геть усіх злочинів у всьому Золотогродському повіті, а були це злочини не якісь там дріб'язкові: траплялися вбивства прості, вбивства задля грабунку та підпали, не кажучи вже про крадіжки. Австрійських дезертирів, що втікали до Росії, він, так би мовити, міняв на російських, що шукали сховку в Австрії. Тих, що йому не заплатили, він наказував — так розповідали — пристрелити: відповідно австрійським або російським прикордонникам.

Ядловкер у загадковий спосіб здобув концесію не просто на цю прикордонну корчму, але й навіть на торгівлю бакалією і прянощами. Здавалося, під «бакалією» він розумів щось не зовсім те. Бо гендлював не лише борошном, вівсом, цукром, тютюном, палянкою, пивом, карамелем, шоколадом, пряжею, милом, ґудзиками і стяжками, але й дівчатами і чоловіками з усієї околиці. Він виготовляв фальшиві важки і продавав їх місцевим купцям; дехто стверджував навіть, що він фальшує гроші: срібні, золоті й паперові.

Звісно, він був ворогом айхмістрові Ансельмові Айбеншютцу. Бо взагалі не розумів, як і чому загалом здоровий і розумний чоловік може дбати про державу, закон і право. Він ненавидів айхмістра Айбеншютца, і то не тому, що той був айхмістром, а тому, що був незбагненно порядним айхмістром. Сам Ядловкер був присадкуватий, незграбний, міцний, нерозважливий. Йому не справило би ані найменшого зусилля власними руками викинути зі своєї крамниці цього айхмістра із жандармом вкупі, коли вони приїздили перевіряти його міри і важки. Та не чинити так йому веліло нечисте сумління. Навпаки, він дуже приязно обходився з айхмістром, пригнічуючи, а часом навіть забуваючи свою зненависть. Мало хто міг би припустити, що Ляйбуш Ядловкер — сильний, як бицюган, і неповороткий — може так майстерно вдавати. Та природа розпорядилася так, що він був і хитрий, і сильний водночас.

Щоразу, коли айхмістр Айбеншютц переступав поріг корчми у Швабах, на нього вже чекали там ковбаса, і редька, і мед-горілка, і солоний горох. Дев'яностоградусну горілку було заборонено законом, та, попри те, вахтмістр пив її з неабиякою насолодою. Венцель Слама, вахтмістр жандармерії, на превеликий жаль, легко п'янів. Та, зрештою, це й не мало аж такого великого значення: він усе одно нічогісінько не тямив у мірах і важках. А навіть якби й тямив, фальшиві міри і важки в ґаздівстві Ляйбуша Ядловкера ніколи й нікому на очі не потрапляли. Він їх своєчасно ховав, у якийсь незбагненний спосіб він завжди довідувався про приїзд айхмістра ще напередодні.

Саме в ті дні айхмістр Айбеншютц зауважив дивні переміни в поведінці своєї жінки Реґіни. В неї не тільки де й поділася звична охота до безконечних сварок, — вона стала просто-таки невпізнанно лагіднішою. Його це якоюсь мірою навіть налякало. Бо якщо він усе ще й любив її, так би мовити, бо вона і так була його половиною, любив, як свій новий фах, до якого так швидко призвичаївся, то жадати він її давно вже не жадав. Надто вже виразно і надто довго давала вона йому зрозуміти, що він їй байдужий, а часом навіть осоружний. Віддавна вже привчився він засинати відразу, тільки-но вони вкладуться до ліжок, до тісно присунених одне до одного ліжок, і давно вже не вабив його погляду вид її нагого тіла, коли вона роздягалася перед дзеркалом, можливо, в надії, що в ньому ще зродиться-таки пожадання. Вона питалася його, чи він уважає її гарною. «Так, звісно!» — казав він і тут же віддавався сну, немовби бажаючи утекти від докорів сумління, цією брехнею спричинених.

Тому його заскочила, ба навіть налякала та ніжність, яка раптом знову прокинулася в його жінці. Він спав із нею, як у давні роки. Проте вранці його нехіть була велика, і він мало не зі спротивом цілував її перед відходом на службу. Вона вдавала, що спить, і він чудово знав, що це гра. Та гра була її часткою, і він усе ще любив її. Їй він цього не казав.

Марно мудрував він, що ж могло спричинити в ній це раптове пробудження пристрасти. Та одного дня йому судилося довідатися правду.

Бо одного дня серед звичних уже численних анонімних обмовлянь і наклепів виявився один незвичайний лист, у якому було написано дослівно таке:

«Шановний Пане Інспекторе, попри те, що я одна із жертв Вашої суворости, внаслідок чого наді мною тепер чинять процес, і то через якийсь там нещасний десятикілограмовий важок, все ж дозволю собі сповістити Вам, що Ваша дружина в найпідступніший спосіб зраджує Вас і тим самим Вас ганьбить. І до того ж із ніким іншим, як із Вашим же власним Паном Писарем, паном Йозефом Новаком.

Із найглибшою повагою відданий Вам,

X.Y.»

Ансельм Айбеншютц був точнісінько такий же повільний, як і порядний. До того ж надто часто доводилося йому досвідчити, що багато суплік були звичайними обмовами. Він уклав листа до кишені й пішов додому. Ніжно, як то від кількох днів у неї повелося, зустріла його жінка Реґіна. Вона навіть на якусь мить довше повисла в нього на шиї. «Сьогодні я з особливим нетерпінням на тебе чекала», — прошепотіла вона. Попід ручку вони пішли до накритого столу. Під час обіду він уважно розглядав її і помітив те, чого досі, вочевидь, не зауважував: на мізинці вона носить незнаний йому перстеник. Він узяв її ліву руку і спитав: «Звідкіля в тебе цей перстень?» — «Від мого батька, — відповіла вона. — Я просто ніколи його не носила». Це був дешевий перстень, чоловічий, зі штучним сапфіром. Він провадив далі: «А пощо ти його раптом одягнула?» — «Так, щоби він приносив нам щастя», — відказала вона. «Нам?» — «Нам обом!» — підтвердила вона.

Ні з того ні з сього він почав помічати в ній і інші зміни. Її густе волосся, що вилискувало чорно, аж синьо, скріплював новий черепаховий гребінь. Великі золоті кульчики, яких вона давно вже не вбирала, кульчики, до яких були прикріплені малесенькі, тонесенькі золоті пластиночки, ніжно дзеленчали на її вухах. Її засмагле обличчя знову віднайшло той аж якийсь юнацький, просто тобі дівочий рум'янець. Властиво, тепер вона виглядала як колись, як дівчинка, якою він її запізнав, тоді, в Сараєві, куди вона влітку приїхала на запрошення свого вуйка, зброяра.

Посеред цих спостережень, які вже самі собою наганяли неабиякий ляк, її слова увірвалися безпосередньо, так би мовити, не міркуючи і не зважуючи. І звучали вони: «Я хочу нарешті дитину». Від кого? — хотів було він спитати, бо ж одразу, зрозуміло, подумав про того листа. Натомість сказав лише: «Чому раптом тепер? Тобі ж ніколи не хотілося. Ти завжди казала: в доньки не буде посагу, а син у найліпшому разі змушений буде стати айхмістром, як я».

Вона опустила погляд і сказала: «Але ж я так тебе кохаю!»