Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

«У мене немає дому, — сказав Мендель синові. — Ти приходиш до батька, а я навіть не знаю, де покласти тебе спати».

«Це я хотів би тебе забрати, батьку, — відказав син. — Не знаю, чи можна тобі їхати, адже сьогодні свято».

«Йому можна», — сказали всі в один голос.

«Гадаю, мені можна поїхати з тобою, — озвався Мендель. — Важко я грішив, а Господь затуляв на це очі. Ісправником я Його називав. А він затикав на це вуха. Він такий великий, що поряд із Ним наша мерзенність мізерніє. Мені можна поїхати».

Усі відпровадили Менделя до авта. В деяких вікнах стояли сусіди і сусідки й дивилися. Мендель витягнув ключі, ще раз відчинив крамничку, зайшов до заднього покоїку та зняв із цвяха червоний оксамитовий мішечок. Він подув на нього, здмухуючи порохи, опустив жалюзі, замкнув двері й передав ключі Сковронеку. Із мішечком на руці всів він до авта. Двигун загудів. Фари засвітилися. З кількох вікон почулися голоси: «До побачення, Менделю!» Мендель Зинґер схопив Менкеса за рукав і сказав: «Завтра на молитві оголосиш, що я офірую триста доларів для бідних. Бувайте здорові!»

І поїхав разом зі своїм сином на Бродвей, 44, у готель «Астор».

Жалюгідний і скоцюрблений, у кафтані, що вже аж відсвічував зелено, із червоним оксамитовим мішечком на руках увійшов Мендель Зинґер у вестибюль, розглядав електричне світло, білявого портьє, біле погруддя невідомого божества перед входом на сходи і чорного негра, який уже настрополився було відібрати в нього мішечок. Він увійшов у ліфт і побачив себе в дзеркалі поряд із сином, він заплющив очі, бо йому запаморочилося в голові. Він помер, він уже ширяє в небесах, і цьому нема кінця-краю. Син узяв його під руку, ліфт зупинився, Мендель по безгучному килиму пішов довгим коридором. Він розплющив очі, щойно опинившись у кімнаті. Своїм звичаєм насамперед підійшов до вікна. І вперше побачив американську ніч зблизька, небо, підсвічене багрянцем, палахкотливі, іскристі, крапельні, миготливі, червоні, сині, зелені, срібні, золоті літери, зображення і знаки. Він слухав галасливий спів Америки, дудніння автомобілів, сурмління, рев, дзеленчання, вереск, скрип, свист і завивання. Навпроти вікна, до якого прихилився Мендель, щоп'ять секунд з'являлося широке усміхнене лице якоїсь дівчини, що все складалося із розсипаних іскор і цяток, осяйні зуби на відкритих устах із суцільного кусня розтопленого срібла. Назустріч цьому обличчю плив рубіново-червоний, спінений кубок, сам перевертався, виливав свій уміст у цей розкритий рот і відпливав, щоби за мить з'явитися вже знову наповненим, рубіново-червоним і білосніжно спіненим. То була реклама якогось нового лимонаду. Мендель захоплювався нею як досконалим утіленням нічного щастя і золотого здоров'я. Він осміхнувся, кілька разів подивився, як з'являється і зникає зображення, а тоді знову обернувся до кімнати. Там стояло розстелене його біле ліжко. В кріслі-гойдалці колисався Менухим. «Сьогодні я не спатиму, — сказав Мендель. — Ти лягай, а я посиджу коло тебе. В кутку ти спав, у Цухнові, коло плити». — «Дуже добре пригадую день, — завів Менухим, зняв окуляри, і Мендель побачив голі синові очі, сумними і втомленими видались вони йому, — пригадую передполудне, сонце дуже ясне, кімната порожня. І ось підходиш ти, підносиш мене, я сиджу на столі, а ти дзеленькаєш ложечкою об склянку. То був чудовий дзенькіт, я хотів, та я хоч сьогодні міг би його скомпонувати і заграти. А тоді ти співаєш. А тоді починають бамкати дзвони, старі-престарі, як велетенські важеленні ложки вдаряють вони об величезні склянки». — «Далі, далі», — сказав Мендель. Він теж достеменно пригадує собі той день, коли Дебора пішла з дому готувати подорож до Каптурака. «Із ранніх літ це єдиний спогад! — сказав син. — А тоді вже надходять часи, коли Біллесів зять, скрипаль, грає. Щодня, здається, грає. Він перестає грати, але я і далі чую його, весь день, усю ніч». — «Далі, далі!» — благав Мендель тоном, яким він завжди спонукав учнів до науки.

«Далі довго нічого! А тоді одного дня я бачу велику червону і синю пожежу. Лягаю на підлогу. Повзу до дверей. Раптом мене хтось ніби підхоплює і виштовхує, я біжу. Я надворі, люди стоять на протилежному кінці завулка. “Вогонь!” — кричить щось із мене». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Далі нічого не пам'ятаю. Пізніше мені сказали, що я довго хворів і лежав непритомний. Після цього пригадую вже часи в Петербурзі, біла зала, білі койки, багато дітей у койках, грає фісгармонія чи орґан, і я голосно підспівую. А тоді лікар екіпажем везе мене додому. Якась висока білява жінка в блідо-синій сукні грає на фортеп'яні. Встає. Я підходжу до клавіш, вони лунають, коли я їх торкаюся. І раптом я граю пісні орґану і все, що вмію співати». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Не пригадую нічого, що обходило б мене більше, ніж оті кілька днів. Пригадую маму. Коло неї було тепло і м'яко, здається, вона мала дуже низький голос і дуже велике та кругле лице, як цілий світ». — «Далі, далі!» — сказав Мендель. «Міріям, Йону, Шемар'ю не пригадую. Про них я почув значно пізніше, вже від Біллесової доньки».

Мендель зітхнув. «Міріям», — повторив він. Вона стояла перед ним у золото-жовтій шалі, із синьо-чорним волоссям, спритна і легкостопа, юна газель. У неї були його очі. «Я був поганим батьком, — сказав Мендель, — і з тобою зле обходився, і з нею. А тепер її втрачено, жодна медицина їй не поможе». — «Ми підемо до неї, — сказав Менухим. — А я, батьку, хіба мене не вилікували?»

Так, Менухим мав рацію. Людині ніколи не досить, сказав собі Мендель. Щойно пережив диво — і вже не терпиться наступного. Зачекай, зачекай, Менделю Зинґере! Поглянь-но, на кого перетворився Менухим, цей калічка. Вузькі його долоні, розумні його очі, ніжні його щоки.

«Йди спати, батьку!» — сказав син. Він клякнув на підлогу і стягнув із Менделя Зинґера старі чоботи. Розглянув підошви, потріскані, із зазубринами на краях, жовті поцировані верхи, обчовгані, облізлі халяви, діряві шкарпетки, поторочені штани. Він роздягнув старого і вклав його в ліжко. А потім вийшов із кімнати, взяв із валізки книжку, повернувся до батька, сів у крісло-гойдалку коло ліжка, засвітив невеличку зелену лампу і почав читати. Мендель удавав, що спить. Син відклав книжку і сказав: «Ти думаєш про Міріям, батьку! Ми навідаємося до неї. Я покличу лікарів. Її вилікують. Вона ж іще молода! Засинай!» Мендель затулив очі, але не заснув. Він думав про Міріям, слухав незвичні звуки світу, відчував крізь заплющені повіки нічне палахкотіння ясного неба. Він не спав, але йому було добре, він відпочивав. Із притомною головою спочивав він на ложі сну і чекав ранку.

Син наготував йому купіль, одягнув його, посадив у машину. Вони довго їхали галасливими вулицями, вони виїхали з міста, їхали довгим і широким шляхом, на узбіччі стояли дерева в бруньках. Двигун ясно гудів, на вітрі тріпотіла Менделева борода. Він мовчав. «Хочеш знати, куди ми їдемо, батьку?» — спитав син. «Ні! — відповів Мендель. — Не хочу нічого знати! Хоч куди б ти поїхав — завжди добре».

І вони потрапили у світ, де м'який пісок був жовтий, широке море синє, а всі будинки білі. На терасі перед одним із таких будиночків, за маленьким білим столичком, сидів Мендель Зинґер. Він сьорбав золотисто-брунатний чай. На його згорблену спину світило перше тепле цьогорічне сонце. Дрозди вистрибували біля самих його ніг. Їхні побратими тим часом цвірінькали перед терасою. Морські хвилі м'яким, рівномірним прибоєм плюскотіли на узбережжі. У блідо-синьому небі стояло кілька білих хмаринок. Під цим небом Мендель ладен був повірити, що Йона колись знайдеться, а Міріям повернеться додому, «гарніша за всіх жінок світу», зацитував він подумки. Сам він, Мендель Зинґер, у похилому віці увійде в прихильну смерть, оточений багатьма внуками й «насичений життям», як написано в Книзі Йова. Він відчув дивне і заборонене бажання скинути картуз зі старого репсу і дозволити сонцю посвітити на свій старий череп. І вперше в житті Мендель Зинґер із власної волі оголив голову, так як робив це досі лише в урядових установах і коли вмивався. Ріденькі, кучеряві волосинки на його лисій голові ворушив весняний вітерець, як химерні тендітні рослини.

Так Мендель Зинґер вітав світ.

Якась чайка срібним пострілом із неба влетіла під тент тераси. Мендель спостерігав за її стрімким летом і примарним білим слідом, який вона залишила по собі в небі.

Тоді син сказав:

«Наступного тижня я поїду в Сан-Франциско. На зворотному шляху ми ще десять днів граємо в Чикаґо. Гадаю, батьку, за чотири тижні ми зможемо поплисти до Европи!»

«А Міріям?»

«Я ще сьогодні з нею побачуся, поговорю з лікарями. Все буде добре, батьку. Може, навіть заберемо її із собою. Можливо, в Европі вона одужає!»

Вони повернулися до готелю. Мендель зайшов до кімнати свого сина. Він був втомлений. «Ляж на канапу, поспи трохи, — сказав син. — За дві години я повернуся».