Розділ «Сяйво і сутінки Сходу»

Це і так давно відомо. Однак допіру коли вони опиняються поряд, стає цілком очевидно, що Йозеф Рот, виявляється, залишив по собі щось таке, що, хай і дуже умовно, можна назвати «східним циклом». Таким є й один із намірів цього видання: зробити так, щоби два дуже значні Ротові романи, «Йов» (Hiob, 1930) і «Фальшива вага» (Das falsche Gewicht, 1937), один «волинський», другий «галицький» — обидва безперечно «східні», опинилися тут поряд, під спільною обкладинкою.

Усвідомлення це, зрозуміло, цілком приватне; воно такої самої природи, як і інтимне відкриття різниці між «знати» і «пізнати»: начебто від початку було відомо, що Рот багато писав про Схід Европи, ба навіть, що найважливіші його речі — походженням саме з тих регіонів значень, відчувань і чуттєвости, а сам він у західній літературі є просто-таки уособленням писання про світи на схід від Відня, Праги й Берліна. Проте всю міру зв'язности і пов'язаности його східного літературного універсуму видно щойно тоді, коли читати ці тексти не кожен поодинці, не як монади, а власне як певну множину чи навіть єдність. Саме тоді не просто з’ясовується, що східні тематика і мотивіка невпинно повертаються, що їхні локуси мають усі ознаки топосів, а їхні сценерії та сценарії вибудовуються з дивовижно наполегливою повторюваністю, яка вельми нагадує поетику невідступности; чим далі читати, то більше наростає враження, що маємо тут справу з певною парадигмою, хай навіть її граматика не надто прозора і не до кінця послідовна. В межах цієї умовної естетичної програми — не остаточно спланованої, виструнченої та викінченої — знову і знову виринають не просто споріднені, а достоту ідентичні фігури, групи фігур — і в сенсі фігур думки та мови, і в розумінні персонажів та постатей. Не просто ті самі візуальні образи, а й мало не шкірою чи навіть іноді підшкірно відчуті настрої, що їх ці образи покликані навіювати. Колізії — за всієї розмаїтости — коряться логіці спільного походження. Її можна окреслити якщо не як поразку, то вже, в кожному разі, як приреченість. А декотрі персонажі, навіть цілком непересічні, виявляються такими перетічними, що іноді навіть виникає враження, ніби вони взаємозамінні, мало не довільні. Фігури Самешкіна і Каптурака так само легко переходять із роману в роман, як дезертири, перемитники та прикордонні злочинці з підросійської Волині в підавстрійську Галичину і навпаки. Самешкін, наприклад, в одному романі — молдавський циган і мандрівний продавець маронів, печених каштанів, а в другому — осілий український селянин із Волині, господар коней і фірман за платню. Каптурак теж виринає в декількох текстах. А Мендель Зинґер — той узагалі повсюдний, наче Вічний Жид, і скрізь той самий і геть інакший водночас, деінде у незмінному рапсовому картузі, а деінде — у так само незмінній хутряній шапці. Він може уособлювати і осілість, і міґрацію. І побожність, і бунт. Ученість і пристрасть. Покору і прокляття.

Однак і така довільність, і множинність — це з'ясовується, коли читати ще далі, — не є нескінченними. А те, що вдає із себе парадигму, насправді виявляється параболою. Читання двох визначних «східних» романів Йозефа Рота якомога ближче один поруч одного неабияк сприяє таким відкриттям.

Циклом цю множину написаного про Схід Европи можна визнати хіба що post factum, ба навіть postum, бо й сам Рот ніколи не висловлював наміру ретельно вибудувати якусь велику тематичну серію. Те, що нині зараховуємо до «східного циклу», — це радше не надто виразно окреслене сузір'я текстів різної генези, жанру та відмінного жесту: від подорожніх репортажів для щоденної газети, почерез нотатки, новели й оповідання, кілька чималих романів і аж до ніколи не завершеного задуму великого, може, навіть підсумкового автобіографічного роману «Суниці» (Erdbeeren). Більша чи менша єдність виявляється тут хіба що в часі їх постання: починаючи від 1924 року, від нарисів «Подорож Галичиною» (Reise in Galizien), що стали наслідком першого репортерського виїзду Рота до вітчизни, яку він, мабуть, уважав тієї миті колишньою. Поступово ці тексти починають укладатися в щось, що за інших обставин можна було би назвати і циклом. Проте тут очевидно й інше: ніякого циклу насправді немає. Немає заокруглености, замкнености, за- або довершености. Це радше циклічність у сенсі циркулярности, повторюваности, настирливости — сюжетів, ситуацій, стихій. Але передусім місць дій і подій.

Немає, звісна річ, і того, що можна би назвати інтенцією чогось на взірець великої нарації чи то в давнішому класичному розумінні «Людської комедії», чи ж у сенсі сучасних Ротовій творчості «Саґи про Форсайтів» чи «Жана Кристофа». Про таке йому навіть близько не йшлося. Іншим був Ротів темперамент, йому бракувало систематизму, віри в спроможність тотально схопити дійсність, загалом у можливість усеохопного письма, мало того — в саму його доцільність. Скоріше, це щораз нові й нові спроби, розбіги, зариси, аби втримати щось вельми важко вловне. Саме так наростав «східний цикл». Його різнорівнева внутрішня повторюваність, утім, анітрохи не викликає прикрого враження тавтологічности чи автичности. Навпаки: кожне нове наближення є доповненням до образу того, що для автора, либонь, ніколи не стало довершеною цілістю, але що ми сьогодні відчитуємо як досконалу сукупність.

Дуже далеке Ротове світовідчуття і від того, щоби навіть назвати це комедією, хай і задля знадливої аналогії вжити це слово. Те, що «людська» — очевидно. Бо, попри всю важливість країв і краєвидів, де розгортається дія, головним її місцем є таки місце внутрішнє, десь близько до людських сердець. І, попри цілковиту відсутність конвенційного психологізму, головною дією є теж дія внутрішня, її можна назвати також душевною. Але якщо вже конче мало би йтися про якісь алюзії, то Ротові східні писання є радше людською елегією.

Елегійністю цю прозу пронизано наскрізь, вона є справжнім її носієм, а найголовніша її функція полягає не в розчуленні над проминальністю і смуткові над незворотністю, а в перетворенні розпачу на стерпність. Ротова елегійність надає розпачеві форми, дає йому змогу втриматися в межах ностальгії та меланхолії. У нього вона стає настроєвою мудрістю.

Що в тому всьому не надто людське, не пересічно людське — це дивовижний талант писати. Йозеф Рот пише так, що навіть робиться аж трохи лячно. Знову і знову запитуєш себе: як можна аж так добре писати впродовж стількох романів? Клас і статус цього письма дедалі більше увиразнюються з плином часу: сьогодні, коли навіть мова застібнутого на всі ґудзики Томаса Мана звучить уже ледь архаїчно, ба навіть антикварно, те, що написав цей неймовірний пияк, справляє тільки докладніше, доладніше і доречніше враження.

Про Ротове пияцтво: воно зруйнувало його здоров'я, молодість, серце, печінку, чимало стосунків: і ділових, і дружніх, і еротичних. Але його творчості воно не змогло заподіяти ніякої відчутної шкоди. Що п'яніший він був, то тверезіше бачив людську природу і хід речей. Що гірше руйнувалася оболонка його тіла, то стрункішою ставала форма прози, пружнішою її інтонація. Неймовірно, але цілий «східний цикл» із усіма його шедеврами — серед них «Марш Радецького» (Radetzkymarsch, 1932) і «Гробівець капуцинів» (Kapuzinergruft, 1938) написав тяжкий, на тоді вже незворотний пияк, котрому залишався один лише напрям: стрімкого наближення до кінця. Рот достеменно це усвідомлював, тому поспішав писати і пити. Алкоголь був для нього передумовою, але ніколи не причиною писання, а писав він так само ексцесивно й остаточно, як і пив. Алкоголь був й умовою його життя, й інструментом його смерти. Може, він і став сенсом Ротового існування в останні роки, проте цей сенс був неподільно сплетений із сенсом писання і ніколи не оприявнювався окремо. У цьому розумінні його пияцтво можна назвати досконалим.

Рот занедбував себе; це так різнилося від звичаїв людей тієї формації. Його приятелі Стефан Цвайґ і Сома Морґенштерн завжди були бездоганно вбрані, його видавці Курт Вольф і Ґустав Кіпенгоєр були культивованими сибаритами, а його сучасник Музиль — то й узагалі гігієністом. Рот занедбував себе тілесно, часто неприємно пахнув, мав численні й незворотні ознаки фізичного занепаду. Дивовижним контрастом до цієї розхристаности є викшталтована форма, дисциплінованість і формальна елеґантність його прози. Тут немає жодних так званих типових ознак письменницького алкоголізму: ні прикрих довгот, ні п'яного розумування, ні гемінґвеївського патосу, ні забування і недбальства, ні єрофєєвської резиґнативности з месіянством. Зрештою, двоє великих літературних алкоголіків — Фолкнер і Рот — писали зовсім по-різному: в одного романи виходили товсті, в другого худі. Це зводить ad absurdum саму ідею типології алкогольної літератури, певного алкогольного літературознавства. Вплив алкоголю такий самий різний, як і ті, на кого він упливає.

Увесь «масив» (хоча це слово не надто пасує до прозорої та осяйної прози Йозефа Рота), весь корпус східного письменства припадає більш-менш на останні п'ятнадцять років його життя. З огляду на загальну короткість цього життя, це водночас і найдовший період Ротової творчости. Не просто найдовший, але й той, який ми нині схильні вважати за найсправжніший. Попри те, що Рот і перед тим уже був відомим письменником (а ще відомішим журналістом і репортером, не просто значним, але й визначним — чільним газетним автором Ваймарської республіки), саме в цій топіці відбулося, по-перше, наближення до справжньої слави: не тільки прижиттєвої, а й передусім понадчасової. Але важливіше інше: саме через це письменство ми схильні тепер тлумачити наближення самого Рота до того Рота, якого ми знаємо чи хочемо знати тепер. Для нашої сучасности саме в цьому матеріялі він найсправжніший Рот. Імовірно, в цьому східному писанні він і справді зближався до себе. Таке воно принаймні справляє враження.

На той час Йозеф Рот уже встиг повернутися з фронтів Першої світової війни, побувати у Бродах і знову звідти втекти, заявити про себе як про помітного німецькомовного письменника, змінити Відень на нову бурхливу столицю Центральної Европи, Берлін (куди він перебрався на стало 1920 року), відбути значну світоглядну еволюцію. Запізнати щастя в коханій Франції, від якої прийшло суцільне сп'яніння, — дуже скоро дослівне (замилування і пізніше розчарування Францією споріднює його з Анджеєм Бобковським, іще одним східним європейцем на Заході). Зустрітися і, як попервах здавалося, щасливо одружитися з жінкою, яку справді любив, Фридерикою (Фридль, як він її називав) Райхлер, швидко і надійно заробити собі ім'я в провідних німецьких газетах і дістати постійну працю в найавторитетнішій із них — «Frankfurter Zeitung». Він переживав і позиціював себе як громадянина Европи, переконаного мешканця великих міст, лівого інтелектуала, уважного до світових політичних нуртів і найтонших перемін ув атмосфері. Рот був утіленням европейськости найвищої проби та найширшого засягу: він був удома в життєвих світах Бродів і Львова рівною мірою, як у світах Франкфурта та Берліна, Відня й Альтаусзее, Парижа та Ніцци, Брюґе й Остенде. Він однаково добре почувався серед убогих бамбетлів хасидських халуп і на парадних сходах гімназії, серед важких, масивних, темних дубових меблів львівських великоміщан і легеньких плетених крісел та струнких мармурових столиків паризьких вуличних кафе, серед в'язкого клацання розтеліпаних друкарських машинок у газетній редакції та в купе пульманівських вагонів, що мчали його до чергового місця репортажу. У темному череві синагоги і перед прозорими келихами крижаного білого вина на вітрах Фландрії.

Важко напевно визначити, коли розпочався перехід. Можливо, відколи увиразнилися ознаки занепаду і близького краху самої Ваймарської республіки, що в ній Рот був знайшов ту ліберальну модель життя, яку собі вимріяв, на якій йому залежало, де він почувався, наче риба у воді, та яку, як він гадав, виборов собі, зокрема й на війні. Цілком можливо, що почалося все з відчуття крихкости, ненадійности цієї світоглядної батьківщини, котру він обрав уже дорослою людиною, — батьківщини, де він мав намір здійснитися і де мало розгортатися його життя, і то життя щасливе.

А попри те немає жодної видимої необхідности і доконечної закономірности в тому, щоби знов і знов — і щораз частіше — тематично, мотивно, настроєво, але й реально, в репортерських відрядженнях, повертатися до Сходу Европи, до свого персонального Сходу. До місць, звідки він дослівно вийшов. Так само, як Сонце сходить на Сході, так і Рот прийшов зі Сходу — і так само зайшов на Заході, в місці, яке просто-таки уособлює саму істоту й ідею Заходу, в Парижі. І свого «Йова», — роман, дію якого напнуто між крайнім Сходом західного світу і його крайнім Заходом, — Йозеф Рот писав саме там, ізсередини Західного світу й у місці, розташованому просто посередині, в самому серці Европи Західної.

Помітним є також наростання частотности тих повернень у часі: що більше Рот писав, то більше він писав про Схід, що менше залишалося до кінця, то більше він писав про початки. Тому трохи загострено, але аж ніяк не перебільшено можна сказати, що в часі Рот рухався тільки дедалі ближче до свого «властивого письма» — письма про місця свого походження. Все решта еволюційно відпало як другорядне.

Можливо, ініціяційною подією стала його подорож 1926 року на схід Европи, до Польщі та Совєтського Союзу, а також цикл нарисів «Євреї в мандрах» (Juden auf Wanderschaft, 1927). Ця подорож і ця тема збурили його, накинули нові запитання, нові враження, може, — і це дуже вірогідно, — розбудили забуті спомини і зворохобили витіснені ідентичності. Але рутина, праця, обставини життя, інші теми, благополуччя, зрештою, відволікали. Тоді ще могло здаватися, ніби «Євреї в мандрах» — зовнішня супроти нього тема.

Як відбувалася, з чого складалася подальша еволюція впродовж наступних трьох років, коли Рот засів за «Йова», достеменно невідомо. Важко теж розрізнити, що заважило більше, приватне чи суспільне, атмосферне: адже саме наприкінці 1920-х у Фридль дедалі частішають напади шизофренії (коли Рот дописував «Йова» в паризькому готелі «Foyot», за дверима, в сусідній кімнаті, лежала психічно хвора дружина), — недуги, яка приведе її спершу до закритого закладу під Віднем, а згодом до жахливої загибелі в тракті нацистської програми знищення душевнохворих. Тобто невідомо, чи стала поява «Йова» аж такою несподіваною для самого Рота. Відомо тільки, що для читачів і критики 1930 року вона була цілковитою несподіванкою.

Те, що відбулося в цьому романі, було докорінною цезурою: стилістичною, тематичною, наративною. Цей роман позначив остаточний розрив із техніками «нової речевости» і відхід від «актуальної літератури». Відтепер провідною поетикою стане поетика міту, притчі, леґенди, панівним часом дії та події — габсбурзьке минуле, що виглядало вже тоді, з огляду на стрімкість часів, як past perfect (із наголосом радше на досконалий «перфект»), головним місцем — Східна Европа, найчастіше Східна Галичина.

Логіка поставання творів «східного циклу» — логіка не плану, а настирливости, вислід не наміру, а пристрасти. Найінтенсивнішим у цьому сенсі виявилося десятиріччя 1926—1936, десятиріччя між двома подорожами до Галичини, друга з яких стала для нього останньою. Саме тоді у Львові, у домі старої графині Шайнохи він виголосив свій знаменитий тост за останнє місце в Европі, де ще можливі безжурні сходини культурально заанґажованих єврейських великоміщан.