Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

«А щодо вашого сина Йони, — не вгавав Коссак, — то він зник безвісти 1915 року. Ніхто не зміг мені нічого про нього сказати. Ні в Петербурзі, ані в Берліні, ані у Відні, ні в швейцарському Червоному Хресті. Я довідувався скрізь. Та два місяці тому мені стрінувся один молодий чоловік із Москви. Він утік через польський кордон, бо Цухнів, як ви знаєте, належить тепер до Польщі. І цей молодий чоловік служив із Йоною в одному полку. Він сказав, що якось раз випадково чув, нібито Йона живий і воює в білоґвардійцях. Тим важче щось тепер про нього довідатися. Але не полишайте надії».

Мендель саме збирався розтулити рота, аби спитати про Менухима. Але його приятель Сковронек, передбачаючи Менделеве запитання, був переконаний, що відповідь буде сумна, і, прагнучи уникнути смутних розмов цього вечора чи принаймні так довго, як удасться, випередив старого і сказав: «Що ж, пане Коссак, позаяк ми маємо таку приємність гостити в нас такого великого чоловіка, як ви, то, сподіваюся, не відмовите нам у приємності розповісти щось і про ваше життя. Як вам вдалося пережити всі ці війни, революції, всі ці страхіття?»

Незнайомець, здавалося, не сподівався цього питання, бо відповів не відразу. Він опустив очі як хтось, хто соромиться або мусить поміркувати, і відповів щойно за добру часину: «Я не пережив нічого особливого. Дитиною я довго хворів, мій батько був убогим вчителем, як і пан Мендель Зинґер, чия жінка доводиться мені родичкою. Тепер не на часі докладніше з'ясовувати цю спорідненість. Словом, через мою хворобу і тому, що ми були бідні, я потрапив до великого міста, в публічний медичний заклад, там мене особливо полюбив один лікар, я одужав, а лікар залишив мене в своїй сім'ї. Там, — тут Коссак стишив голос і схилив голову, так що здавалося, ніби він говорить до столу, аж усі затамували подих, аби як слід його розчути, — там я одного дня сів за фортеп'ян і з голови заграв власні пісеньки. А лікарева дружина написала ноти до тих пісень. Війна стала моїм щастям. Бо я потрапив до військового музичного підрозділу, став диригентом капели, всю війну перебув у Петербурзі, кілька разів грав у присутності царя. Після революції ми з капелою перебралися за кордон. Кількоро відпали, кілька нових додалися, в Лондоні ми уклали угоду з однією концертною агенцією, так-от і виник мій оркестр».

Усі ще вслухалися, хоча гість давно вже нічого не розповідав. Та його слова все ще витали в кімнаті і до когось із присутніх дійшли тільки тепер. Коссак недостатньо володів єврейською говіркою, в свою розповідь він уплітав цілі шматки російських речень, і Сковронек із Менделем схоплювали далеко не кожне зокрема, а допіру загальну канву. Сковронекові зяті, що приїхали до Америки малими дітьми, розуміли не більше ніж половину й просили жінок, щоби ті перекладали їм розповідь чужинця англійською. Подорожній із музичним причандаллям повторив усю Коссакову біографію, щоб як слід її запам'ятати. Від свічок залишилися тільки куці недогарки в підсвічниках, у кімнаті стемніло, внуки поснули, похиливши голівки на фотелі, та ніхто навіть не збирався іти, ба пані Сковронекова навіть принесла дві нових свічки, приліпила їх на недогарки, ось так відкривши вечір заново. В ній прокинулася колишня пошана до Менделя Зинґера. Цей гість, цей великий чоловік, що грав у самого царя, з цим дивним перснем на мізинці та цією перлиною в краватці, у цьому вбранні з добротної європейської тканини — на чому на чому, а на цьому вона зналася, бо її батько торгував сукнами — не личило заводити цього гостя до Менделевої задньої кімнатчини. Ба, на превеликий подив власного чоловіка, вона навіть сказала: «Містере Зинґер! Дуже добре, що ви сьогодні до нас завітали. Бо завжди, — вона обернулася до Коссака, — він такий скромний і чулий, що не приймає жодних моїх запросин. І все одно, він — ніби найстарша дитина в нашому домі». Сковронек перебив її: «Зроби-но нам іще чайку!» І заки вона вставала, сказав Коссакові: «Всі ми давно вже знаємо ваші пісні, адже “Менухимова пісня” — ваша?»

«Так, — сказав Коссак, — моя». Здавалося, це питання йому неприємне. Він швидко зиркнув на Менделя Зинґера і спитав: «Ваша дружина померла?» Мендель кивнув. «І у вас, наскільки я знаю, є ще донька?» Замість Менделя відповів Сковронек: «На жаль, після материної смерти й загибелі брата Сема вона збожеволіла і потрапила до закладу». Незнайомець знов опустив голову. Мендель підвівся.

Він хотів запитати про Менухима, але йому забракло відваги. Бо ж відповідь він знав наперед. Він уявив себе на місці гостя і відповів сам собі: «Менухим давно вже як не живе. Він загинув страхітливою смертю». Він укарбував собі це речення, заздалегідь смакуючи всю його гіркоту, щоби тоді, коли воно й справді пролунає, залишитися незворушним. А оскільки відчував, що десь у глибині серця ще жевріє несмілива іскорка надії, спробував її вбити. «Якби Менухим був живий, — сказав він собі, — цей чужинець сказав би мені відразу, на початку. Ні, Менухим давно помер. І тепер я його спитаю, щоби вмерла нарешті й та дурна надія!» А, однак, не спитав. Він узяв собі перерву, а галаслива діяльність пані Сковронекової, що поралася в кухні з чайником, дала йому нагоду вийти з кімнати, щоби, за звичкою, помогти господині.

Проте сьогодні вона відіслала його назад до кімнати. У нього ж триста доларів і шляхетний родич. «Вам не випадає, містере Мендель, — сказала вона. — Не залишайте вашого гостя самого!» До того ж вона вже й сама впоралася. Із повними склянками чаю на широкій таці увійшла вона до кімнати, Мендель за нею. Чай парував. Сковронек теж відчував, що далі відтягувати із цим питанням не можна. Ліпше він сам запитає, хай Мендель, його приятель, до болю, якого завдасть йому відповідь, не додає ще й муки питання.

«У мого приятеля Менделя був іще бідолашний хворий син на ім'я Менухим. Що з ним сталося?»

І знову чужинець не відповів. Він длубався ложечкою в денці склянки, розтер цукор і, немов читаючи відповідь із чаю, подивився на світло-брунатну склянку і, не випускаючи ложечки з-поміж великого і вказівного пальців, легенько поводячи вузькою засмаглою рукою, нарешті сказав, несподівано голосно, наче раптом на щось наважившись:

«Менухим живий!»

Це лунає не як відповідь, це лунає як заклик. Відразу після цього з грудей Менделя Зинґера виривається сміх. Усі лякаються і витріщуються на старого. Мендель сидить, відкинувшись на опертя фотеля, труситься і регоче. Його спина так прогнулася, що не цілком торкається опертя. Між опертям і старечою Менделевою потилицею (білі волосинки закручуються над ветхим коміром кафтана) чимала відстань. Довга Менделева борода рвучко сіпається, мало не тріпоче, мов білий стяг, мало теж не регоче. Із Менделевих грудей хрипить і хихоче поперемінно. Всі лякаються, Сковронек ледь натужно підводиться з пухких подушок і, плутаючись у довгому білому халаті, обходить увесь стіл, підходить до Менделя, нахиляється і бере обидві його руки в свої. Тут Менделів регіт переходить у ридання, він схлипує, сльози струменять зі старечих напівприкритих очей у хащі бороди, губляться в буйному зарості, інші ж зависають — круглі та повні, як скляні кульки, — надовго у волоссі.

Нарешті Мендель угамувався. Він дивиться Коссаку просто в очі й повторює: «Менухим живий?»

Чужинець спокійно дивиться на Менделя і каже: «Менухим живий, здоровий, йому навіть добре ведеться!»

Мендель складає руки, підносить їх високо, як може, до плафона. Хоче встати. У нього відчуття, що він мусить тепер підвестися, випростатися, вирости, більшати й більшати, перерости будинок і торкнутися долонями неба. Йому не вдається розвести складені руки. Він дивиться на Сковронека, і давній друг знає, що спитати на місці Менделя.

«І де тепер Менухим?» — питає Сковронек.

І поволі відказує Олексій Коссак:

«Я — Менухим».

Нараз усі підхоплюються зі своїх місць, діти, що вже позасинали, прокидаються і ревуть. Сам Мендель підводиться так рвучко, що фотель за ним падає з оглушливим гуркотом. Він іде, він поспішає, він летить, він налітає на Коссака, єдиного, хто й далі сидить. Велике замішання в кімнаті. Свічки затріпотіли, ніби від вітру. На стінах метушаться тіні людей, що посхоплювалися. Мендель падає перед Менухимом, схвильованими устами і розмаєною бородою шукає він синові руки, його губи цілують, куди втраплять, коліна, стегна, камізельку Менухима. Мендель знову встає, піднімає руки і береться, ніби раптом осліп, ошалілими пальцями обмацувати синове лице. Тупі старечі пальці шастають Менухимовим волоссям, гладким широким чолом, холодними скельцями окулярів, вузькими стуленими устами. Менухим сидить спокійно і не ворушиться. Всі присутні оточили Менухима і Менделя, діти ревуть, свічки тріпочуть, тіні на стіні збираються у важкі хмари. Ніхто нічого не каже.

Нарешті лунає Менухимів голос. «Устань, батьку!» — каже він, підхоплює Менделя під пахви і садовить собі на коліна, як мале дитя. Інші знову віддаляються. Тепер Мендель сидить на колінах у свого сина, усміхається всім, кожному просто в обличчя. Шепоче: «Біль зробить його мудрим, непривабливість добрим, гіркота лагідним, а хвороба сильним». Дебора так казала. Він ніби чує її голос. Сковронек виходить із-за столу, знімає халат, одягає плащ і каже: «Зараз повернуся!» Куди ж іде Сковронек? Іще не пізно, ще й одинадцятої нема, всі друзі ще за столами. Він іде з дому в дім, до Ґрошеля, Менкеса і Ротенберґа. Всі ще сидять при столі. «Диво сталося! Диво! Ходіть до мене і дивіться!» Він веде всіх трьох до Менделя. Дорогою їм зустрічається Лемелева донька, відпроваджує гостей. Вони розповідають їй про Менделя і Менухима. Молодий Фриш, який вийшов іще трохи перейтися з жінкою, також чує новину. Тож багато хто довідується, що сталося. Внизу, перед домом Сковронеків живим доводом стоїть автомобіль, яким приїхав Менухим. Кілька людей відчиняють вікна і бачать його. Менкес, Ґрошель, Сковронек і Ротенберґ входять до будинку. Мендель виходить їм назустріч і мовчки тисне руки.

Менкес, найобачніший з усіх, узяв слово. «Менделю, — каже він, — ми прийшли побачити тебе в щасті, так само як бачили тебе в горі. Пригадуєш, який ти був знищений? Ми втішали тебе, але знали, що це даремна справа. І ось ти зазнаєш дива на собі, за життя. І так само, як ми тоді сумували разом із тобою, тепер ми з тобою радіємо. Величні дива, що їх чинить Всемогутній, нині, як і кілька тисяч років тому. Хай славиться ім'я Його!» Всі стояли. Сковронекові доньки, їхні діти, зяті й подорожній із нотами були вже у верхньому одязі й прощалися. Менделеві друзі не сідали, бо тільки на коротенько прийшли привітати його. Менший від усіх, скоцюрблений, у кафтані із зеленавим відливом стояв Мендель посеред них, як непримітний перебранець-король. Йому доводилося задирати голову, щоби бачити їхні обличчя. «Дякую вам, — сказав він. — Без вашої помочі я не дожив би до цієї години. Подивіться-но на мого сина!» Він показав на нього рукою, немовби побоюючись, що хтось може недостатньо його розглянути. Їхні очі обмацали тканину його вбрання, шовкову краватку, перлину, вузькі долоні й перстень. А тоді вони сказали: «Шляхетний молодий чоловік! Видно, що він особливий!»