Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Мендель слухняно вклався. Він знав, куди йде син. До сестри йде він. Він чудова людина, на ньому печать благословення, він зцілить Міріям.

Мендель побачив велику фотографію в іржаво-брунатній рамці на невеличкому туалетному столику. «Подай-но мені цю знимку!» — попросив він.

Він довго її розглядав. Він бачив молоду біляву жінку в ясній сукні, ясній, як день, вона сиділа в саду, яким блукав вітер, ворушачи кущами на краях грядок. Двоє дітей, дівчинка і хлопчик стояли коло маленького візочка з упряженим віслючком, що в деяких садах слугує забавковим способом пересування.

«Хай благословить її Господь!» — проказав Мендель.

Син пішов. Батько залишився на канапі, фотографію він обережно поклав коло себе. Його втомлений погляд поблукав кімнатою до вікна. Зі своєї низької отоманки йому було видно зубчастий безхмарний виріз неба. Він іще раз узяв знимку. То була його невістка, Менухимова дружина, то були його внуки, Менухимові діти. Коли він уважніше придивився до дівчинки, йому здалося, що він розгледів у ній Дебору в дитинстві. Померла Дебора, чужими, потойбічними очима бачить вона, можливо, це диво. Із вдячністю пригадалися Менделеві її молоде тепло, яке він колись смакував, її рум'яні щоки, її напіввідкриті очі, що світилися в темряві любовних ночей, вузькі, звабливі світелка. Дебора померла!

Він устав, підсунув до отоманки фотель, поклав на нього фотографію і знову ліг. Повільно затуляючись, його очі забрали із собою в сон усю блакитну радість неба і обличчя нових дітей. Поряд із ними з брунатного тла портрета виринули Йона і Міріям. Мендель заснув. Він відпочивав від тягаря щастя і величі див.

Фальшива вага

Історія одного айхмістра

Був собі колись у Золотогродському повіті один айхмістр, себто інспектор мір і ваг, і мав він на ім'я Ансельм Айбеншютц. Його завдання полягало в тому, щоби перевіряти міри, ваги і важки в купців усього повіту. Отож через певні проміжки часу Айбеншютц їде від однієї крамниці до іншої та перевіряє лікті, і ваги, і важки. Супроводжує його вахтмістр при повному обладунку. Цим держава дає зрозуміти, що він, якщо доведеться, не цуратиметься карати фальшувальників, зокрема й зброєю, вірний заповіді, проголошеній у Святому Письмі, згідно з якою фальшувальник прирівнюється до розбійника…

Що ж стосується Золотогрода, то цей повіт був чималий. Він обіймав чотири величенькі села, дві значних торговиці й, нарешті, саме містечко Золотогрод.

Для службових виїздів айхмістр послуговувався казенним двоколісним возиком, куди впрягав одного-єдиного сивого коника, утримання якого було покладено на самого Айбеншютца.

Сивий вирізнявся іще неабияким темпераментом. Він три роки відслужив в обозі, і лише внаслідок раптового осліплення на ліве око, причини якого так і не зміг пояснити навіть ветеринар, його передано до відомства цивільної служби. Бо ж, хоч-не-хоч, це був державний Сивий, впряжений у прудкий золотаво-жовтий візок. У певні дні в цьому візку поряд із айхмістром Айбеншютцом сидів і вахтмістр жандармерії Венцель Слама. На його піщано-жовтому шоломі виблискували золоте навершя і двоголовий цісарський орел. Між колінами стирчала рушниця з настромленим багнетом. Віжками й батіжком заправляв вахтмістр. Його пшеничні та пухнасті старанно підкручені вуса сяяли таким же золотом, як і двоголовий орел і шолом із навершям. Здавалося, і сам він зроблений із того ж матеріялу. Час від часу весело виляскував батіжок, достоту мовби сміявся. Сивий біг рівним клусом, із честолюбною елегантністю і запалом справдешнього кавалерійського огиря на дійсній службі. А в спекотні літні днини, коли всі шляхи Золотогродського повіту лежали сухі й мало що не спраглі, здіймався велетенський, сіро-золотий пороховий вихор, огортаючи і Сивого, і візок, і вахтмістра, і самого навіть айхмістра. Натомість узимку до послуг Ансельма Айбеншютца були невеличкі двомісні сани. Сивий біг тим же зграбним клусом що влітку, що взимі. І тепер уже не сіро-золотавий, а срібний, сніговий вихор огортав вахтмістра, айхмістра, сани аж до невидности, а Сивого то й поготів, адже він був мало не такий самий білий, як і сніг.

Ансельм Айбеншютц, наш айхмістр, був дуже показний і статечний чоловік. Колишній солдат. Дванадцять років прослужив він підофіцером-понадстроковиком в Одинадцятому артилерійському полку. Вислужився, як то кажуть, від самих низів. Був сумлінним солдатом. І ніколи в житті не полишив би війська, якби його до цього у своїй суворій, ба навіть невблаганній, манері не змусила власна жінка.

Він одружився так, як то одружуються майже всі підофіцери-понадстроковики. Ех, які ж вони самотні, ці підофіцери-понадстроковики! Що вони бачать? Самих чоловіків і нікого, крім чоловіків! Жінки, які трапляються на їхньому шляху, шугають повз них, мов ластівки. І вони одружуються, ці підофіцери, щоб, так би мовити, спіймати в руку бодай одну-єдину з тих ластівок. Отож і гармаш-довгостроковик Айбеншютц також одружився, одружився з байдужою йому жінкою, на місці якої могла бути будь-яка інша. Йому було так шкода скидати із себе однострій. Він не любив цивільного одягу, тоді він нагадував собі равлика, якого змушують вилізти з хатки, збудованої з власної слини, — а отже, і власної плоті й крові, — будованої мало не чверть усього равликового життя. Але й інші побратими почувалися не надто інакше. Більшість мали жінок: унаслідок помилки, самотности, кохання, — хтозна! Всі вони слухалися тих своїх жінок: зі страху чи лицарськости, зі звички чи щоб уникнути самотности, — хтозна! Словом, Айбеншютц розпрощався з військом. Він скинув однострій, свій коханий однострій, полишив казарму, свою кохану казарму.

Кожен підофіцер-понадстроковик має право на посаду. Айбеншютц, родом із моравського містечка Нікольсбурґ, довший час намагався повернутися на батьківщину на посаді секвестра чи конципієнта, якщо вже, завдяки жінці, він був змушений полишити військо, свій другий, а може, й справжній, Нікольсбурґ. Та під ту пору в усій Моравії якраз не було потрібно ні секвестрів, ні конципієнтів. На всі Айбеншютцові подання приходили самі відмови.

І тоді на нього вперше найшов справжній гнів на жінку. І він, гармаш, що витримав уже стільки маневрів і начальників, присягнув, що від цієї миті він буде непоступливий супроти жінки — її було звати Реґіною. Свого часу вона закохалася в його однострій — відтоді минуло цілих п'ять років. Тепер же, — після того як стільки ночей бачила і мала його голого і без однострою, — вона вимагала від нього цивільної служби, і посади, і дому, і дітей, і внуків, і бозна-чого ще!

Але й гнів нічим не зарадив нашому Ансельмові Айбеншютцу, коли він одержав повідомлення, що звільнилося місце інспектора мір і ваг, — місце айхмістра, — в Золотогроді.

Він звільнився з війська. Він полишив казарму, однострій, побратимів і друзів.

І вирушив у Золотогрод.

Золотогродський повіт лежав на далекому сході монархії. Перед тим у цій місцевості був лінивий айхмістр. Коли це було — найстарші ледве могли пригадати — щоби там узагалі колись були міри і важки! Були лише ваги. Лише ваги. Тканини міряли руками, бо ж усьому світові відомо, що чоловіче передпліччя, від затисненого п'ястука до ліктя, становить рівно лікоть, не більше і не менше. Крім того, весь світ знав, що срібний важок — це один фунт і двадцять грамів, а мосяжний — приблизно два фунти. Так, у цій місцевості було чимало людей, які не покладалися на важення і міряння. Вони зважували в руці, а міряли на око. Не була це сприятлива місцевість для державного айхмістра, не була, та й годі.