Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Була вже пізня ніч, коли він туди дістався. І це викликало чималий подив. Бо ще ніколи Ядловкер не бачив у себе Айбеншютца пізніше, як пополудні. І ніколи ще айхмістр не був такий збуджений і тому не справляв такого дивного враження.

«Що за честь! — вигукнув Ядловкер і, попри свою чималеньку вагу, пританцьовуючи, вийшов із-за шинкваса. — Що за шана!» Двох ледацюг, що сиділи за одним зі столиків у кутку, Ядловкер зігнав. Він застелив столик обрусом у червоно-сині квітки і, не питаючи айхмістра про його побажання, гукнув у бік шинкваса: «Меду, чвертку і таріль гороху!»

У прикордонній корчмі Ядловкера панував неабиякий гамір. Там сиділи російські дезертири, котрих щойно привів контрабандист Каптурак. Вони ще були в своїх одностроях. Попри те, що вони пили неймовірну кількість чаю і горілки і що їм повісили на рамена великі рушники, аби обтиратися від поту, вони все ж виглядали змерзлими — такими бездомними вони почувалися вже тепер, на віддалі навіть не години від кордону їхньої батьківщини. Низенький Каптурак, а називали його «комісіонером», підносив їм алкоголь. Від Ядловкера він діставав по двадцять п'ять відсотків за кожного російського дезертира. Несподіваний прихід айхмістра надто вже дошкуляв господареві Ядловкеру. Він якраз збирався запропонувати цим дезертирам, котрі лише про те й мріяли, щоби пошвидше скинути із себе російські однострої, тканини і вбрання, на продаж яких не мав ліцензії. Отож його, з одного боку, злостила айхмістрова присутність, та з другого — навіть аж тішила. Нарешті він запопав цього непоступливця до себе вночі, а ніч була вірною спільницею Ляйбуша Ядловкера. Тут він прикликав свою приятельку.

Багато років уже вона жила з ним. Казали, нібито й вона з Росії, з Одеси, і що вона учасниця багатьох Ядловкерових неподобств. Мовою, всім єством і виглядом вона скидалася на українку з Півдня. Вона була чорна, дика і лагідна водночас. Вона була молода, тобто неокресленого віку. Насправді ж, чого, проте, ніхто в цій місцевості знати не міг, вона була циганкою, родом із Язлової в Бесарабії. Однієї ночі Ядловкер десь підібрав її і залишив собі. І хоча ревнивий від природи, він усе ж був певний любові цієї чорнявки і надто аж певний своєї влади над жінками та чоловіками взагалі. Багато-бо людей у цій місцевості корилися йому, по цей і по той бік кордону. Навіть Каптурак, цей всемогутній комісіонер, що торгував чоловіками, ніби яловичиною, продаючи їх еміґраційним аґенціям до Канади, на Яву, Ямайку, Пуерто-Рико, та й до самої навіть Австралії, навіть сам Каптурак корився Ядловкеру. Він купив більшість урядників, які колись чимось могли би йому нашкодити. І лише єдиного айхмістра Айбеншютца він іще не придбав. Саме тому від самого Айбеншютцового приїзду він вів із ним боротьбу. На думку Ядловкера, кожна людина має не лише слабкі, а й злочинні боки. Він узагалі не міг повірити, — та й як би йому було без цього жити! — що бодай якась людина на цьому світі думала і відчувала інакше, ніж він сам, Ядловкер. Він був переконаний, що всі люди, котрі живуть чесно, — лицеміри, і він мав їх за блазнів. Найдосконалішими блазнями були урядники, а вже за ними йшли звичайні порядні люди, без посад. Перед ними всіма Ядловкер був змушений ламати комедію порядности. Так обходився Ядловкер з усім світом. А надто, і то з особливою старанністю, з айхмістром Айбеншютцом.

Надійшла та жінка. Сходи, якими вона зійшла, були збоку від шинкваса. Вона прокладала собі шлях крізь галасливе кишіння дезертирів. Тобто шлях, власне кажучи, прокладався сам. У самому кінці приміщення, навпроти сходів, сидів айхмістр Айбеншютц. Він побачив цю жінку вже на найпершій горішній сходинці. І негайно зрозумів: вона підійде до нього. Він ніколи перед тим її не бачив. Від найпершої ж миті, відколи він уздрів її на горішній сходинці, йому пересохло в горлянці аж так, що він схопив склянку меду й одним духом спорожнив її. Кілька хвилин протривало, заки ця жінка дійшла до його столу. П'яні дезертири розступалися перед її лагідним кроком. Тоненька, струнка, притримуючи обома руками шаль на плечах, немовби мерзнучи і ніби ця шаль могла її зігріти, йшла вона: певна себе, похитуючи стегнами і з непорушними плечима. Її кроки були міцні й дрібнесенькі. Якусь мить було чутно виляскування її високих підборів, коли галасливі чоловіки змовкли і витріщилися на цю жінку. Її погляд від самого початку, від найвищого східця, був звернений до айхмістра Айбеншютца, мовби випереджаючи її стопи.

Коли вона отак наближалась, у нього з'явилося відчуття, ніби він уперше в житті взагалі довідується, що таке жінка. Її темно-сині очі нагадали йому, котрий ніколи не бачив моря, — море, її білосніжне обличчя розбудило в ньому, котрий аж надто добре знався на снігові, образ якогось фантастичного, неземного снігу, а її чорне, аж синє волосся змусило його думати про південні ночі, яких він ніколи не досвідчив, про які він щонайбільше колись читав або чув. Коли вона сіла навпроти нього, йому було на душі так, ніби він переживає якесь превелике диво, ніби до його столу сіли незвідане море, дивовижний сніг, чудовна ніч. Він навіть не підвівся. Він чудово знав, що чоловіки встають перед жінками; та він так і не отямився від отого свого дива.

І все ж він знав, що це диво — людина, жінка, знав він також і те, що це приятелька Ляйбуша Ядловкера. Звісно, Айбеншютц теж чув усі ці історії про Ядловкерову приятельку. Ніколи в житті в нього не було якогось окресленого уявлення про те, що називають «гріхом», та тепер йому здалося: він знає, як виглядає гріх. Ось як він виглядає — точнісінько як Ядловкерова приятелька, циганка Евфемія Никич.

«Евфемія Никич», — сказала вона просто, і сіла, і розправила спідницю з безліччю складок. Та тихесенько і проникливо зашаруділа, крізь галас дезертирів.

«Ви нічого не п'єте?» — спитала вона, хоча й бачила щойно спорожнену склянку від меду перед Айбеншютцом.

Він навіть не почув її запитання. Він витріщився на неї великими, відвертими очима і думав, що він оце вперше по-справжньому розкрив їх.

«Не п'єте нічого?» — перепитала вона, але цим разом так, ніби вже знала, що Айбеншютц нічого не відповість. Тому вона сильно і лунко ляснула пальцями. Підійшов Онуфрій, служник. Вона наказала принести пляшку.

Той приніс пляшку дев'яностоградусної і ще один таріль сушеного гороху. Айхмістр Айбеншютц пив, але не тому, що йому кортіло! В жодному разі! Він пив лише тому, що вже кілька хвилин, відколи надійшла ця жінка, марно шукав якогось доречного слова і дуже сподівався, що це слово прийде йому, тільки-но він вип'є. Отож він випив, і йому несамовито запекло в горлянці, а він ще й закусив солоним горохом, який іще підсилив цю печію. Тим часом перед ним сиділа ця жінка, непорушно. Своїми тонкими, смаглявими пальцями, кожен із яких виглядав, як крихітна, струнка, рожевоголова, ламка і, попри те, міцна жінка, тримала вона чарку. Очі її були звернені теж не на айхмістра Айбеншютца, а на прозору, як джерельна вода, горілку. Айбеншютц поглянув на її довгі, вигнуті догори, шовковисто-чорні вії, чорніші навіть від сукні цієї жінки.

«Я ніколи вас тут не бачив!» — сказав він зненацька, зашарівшись і тереблячи обома руками вуса, ніби міг так приховати цей раптовий, сміховинний рум'янець.

«Я вас теж ні, — сказала вона, і було це мов солов'їний спів. Юнаком, у лісах довкола Нікольсбурґа, він іноді його чув. — Ви часто сюди приїздите?»

«Іноді, службово!» — сказав він, не перестаючи теребити свої пухнасті вуса. Йому просто вже несила було відняти руки від обличчя.

«Службово? — прожебоніла вона. — А що за служба?»

Він опустив руки. «Я айхмістр, інспектор мір і ваг», — сказав він поважно.

«Он як!» — мовила вона, спорожнила чарку, підвелася, кивнула і знову пішла сходами догори.

Айхмістр Айбеншютц поглянув їй услід, услід її спідниці в складках, що на кожній сходинці, здавалося, викручує лагідне, тихе колесо, її вузьким мештикам, які з-під тієї спідниці визирали. Давним-давно вже хропіли дезертири. Декотрі повкладали голови на тверді столи. Інші лежали, немов туго напхані лантухи, попід столами — і дихали. Всі хропіли голосно і дещо жаско.

Він підійшов до шинкваса. Хотів заплатити. За лядою стояв Ляйбуш Ядловкер, і він сказав із такою погрозою і такою приязністю: «Пане айхмістре, сьогодні ви мій гість! Сьогодні ви взагалі не платите!», — що вперше в житті колишнього гармаша Айбеншютца полишила відвага, і він спромігся лише промимрити «Добраніч».