Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Дебора затягає пісню. Вона співає низьким, чоловічим голосом, який звучить так, ніби в кімнаті якийсь невидний співак. Чужий голос співає давню єврейську пісню без слів, чорну колискову для померлих дітей.

Міріям підводиться, поправляє капелюшок, іде до дверей і впускає Мака.

В однострої він іще вищий, ніж у цивільному. В обох руках, які він тримає перед собою, мов таріль, у нього Семів годинник, гаманець і портмоне.

Ці предмети Мак повільно кладе на стіл, просто перед Деборою. Хвильку дивиться, як та вириває собі волосся, тоді підходить до Менделя, кладе старому на плечі свої великі руки і безгучно плаче. Його сльози течуть рясним дощем по однострою. Тихо, Деборин спів змовк, годинник цокає, вечір раптом западає на світ, лампа світить уже не жовто, а біло, за вікнами світ чорний, не видно вже ані сніжинки. Зненацька з Дебориних грудей виривається клекіткий зойк. Він звучить як кінцівка мелодії, яку вона щойно співала, тріснутий, розколений звук.

А тоді Дебора падає з крісла. Вона лежить, скорчена м'яка маса, на підлозі.

Мак розчахує двері, не зачиняє за собою, в кімнаті стає холодно.

Він повертається у супроводі якогось лікаря, низенького, меткого, сивенького чоловічка.

Міріям стоїть навпроти батька.

Мак і лікар переносять Дебору на ліжко.

Лікар сидить на краю ліжка й каже: «Вона померла».

І Менухим помер, самотньо, поміж чужих, думає Мендель Зинґер.

Сім круглих днів сидів Мендель Зинґер на ослінчику коло шафи з одягом і дивився у вікно, де на шибі на знак скорботи висів шматок білого лляного полотна і де день і ніч горіла одна з двох синіх ламп. Сім круглих днів котилися один за одним, як великі, чорні, повільні колеса, без початку і без кінця, круглі, як скорбота. По черзі приходили сусіди: Менкес, Сковронек, Ротенберґ і Ґрошель, приносили зварені натвердо яйця і яєчні рогалики для Менделя Зинґера, круглі страви, без початку і без кінця, круглі, як ті сім днів скорботи. Мендель мало говорив зі своїми відвідувачами. Він ледве зауважував, що вони приходять і йдуть. День і ніч стояли його двері відчинені, з відсунутим, неужитковим засувом. Хто хотів прийти, приходив, хто хотів піти, йшов. То один, то другий намагалися завести розмову. Але Мендель Зинґер ухилявся. Заки інші розповідали живі речі, він говорив зі своєю покійною жінкою. «Добре тобі, Деборо! — казав він їй. — Шкода тільки, що ти не залишила сина, мені самому доводиться промовляти заупокійну молитву, але і я скоро помру, і тоді ніхто нас уже не оплакуватиме. Як дві дрібнесенькі порошинки, здуло нас. Як дві малесенькі іскорки, згасли ми. Я зачав дітей, твоє лоно їх породило, смерть їх забрала. Повне поневірянь і без сенсу було твоє життя. В молоді роки я втішався твоєю плоттю, а в пізніші зневажив. Можливо, це і був наш гріх. Бо не було в нас тепла любові, а був мороз звички між нами, все довкола нас вимерло, все зіскніло і занепало. Добре тобі, Деборо. Господь змилосердився над тобою. Ти вмерла і лежиш у землі. До мене Він не має милосердя. Бо я мрець, але живу. Він Господь, Він знає, що робить. Якщо можеш, молися за мене, щоби мене витерли з книги живих.

Дивися, Деборо, сусіди приходять до мене, аби потішити. Та хоч їх і багато і всі вони напружують голови, все одно не можуть знайти потіхи для мого становища. Іще б'ється моє серце, ще бачать мої очі, ще рухаються мої члени, ще ходять ноги. Я їм і п'ю, молюся і дихаю. Але кров моя застигає, руки мої зів'яли, а серце порожнє. Я вже не Мендель Зинґер, я — рештки Менделя Зинґера. Америка вбила нас. Америка — батьківщина, але смертельна батьківщина. Що було в нас днем, тут — ніч. Що було в нас життям, тут — смерть. Син, який був у нас Шемар'я, називався тут Сем. В Америці тебе поховали, Деборо, і мене, Менделя Зинґера, поховають в Америці».

Уранці восьмого дня, коли Мендель Зинґер підвівся зі своєї скорботи, прийшла його невістка Веґа у супроводі містера Ґлюка. «Містере Зинґер, — сказав містер Ґлюк, — унизу чекає машина. Мусите негайно їхати до нас, із Міріям щось трапилося». — «Добре, — байдуже проказав Мендель, так ніби йому повідомили, що в його кімнаті слід поміняти оббивку. — Добре, подайте мені плащ».

Слабкими руками Мендель заповз у рукави плаща і пішов сходами вниз. Містер Ґлюк запхав його до машини. Вони їхали й не говорили ані слова. Мендель не питав, що сталося з Міріям. Мабуть, теж померла, думав він спокійно. Мак убив її з ревнощів.

Уперше входив він до помешкання свого загиблого сина. Його увіпхали до кімнати. Там на широкому білому ліжку лежала Міріям. Її волосся пливло розпущене, лискуче синьою чорнотою, по білих подушках. Її обличчя палало червоно, а чорні очі мали широкі круглі червоні краї; оточені вогненними колами були очі Міріям. Коло неї сиділа медична сестра, Мак стояв у кутку, високий і непорушний, як меблі.

«Ось Мендель Зинґер!» — закричала Міріям. Вона витягнула руку в батьків бік і зареготала. Той регіт тривав кілька хвилин. Він звучав, як дзеленчання ясних безперервних сиґналів на вокзалах, і так ніби тисячами мосяжних бил калатали в тисячі тоненьких кришталевих чарок. Раптом регіт урвався. Якусь мить було тихо. А тоді Міріям захлипала. Вона зсунула ковдру, її голі ноги заметляли, стопи швидко і розмірено забилися об м'яку постіль, усе швидше, все розміреніше, а стиснені кулаки в тому самому ритмі мигтіли в повітрі. Сестра силою стримала Міріям. Вона трохи вгамувалася.

«Доброго дня, Менделю Зинґере! — сказала Міріям. — Ти мій батько, тобі я можу розповісти. Я люблю Мака, що он там стоїть, але я його зрадила. З містером Ґлюком зрадила я його, так, із містером Ґлюком! Бо Ґлюк — то мій ґлюк, а Мак — то мій мак. Мендель Зинґер теж мені подобається, і якщо хочеш…» Тут сестра затулила долонею рот Міріям, і та замовкла. Мендель Зинґер усе ще стояв у дверях, Мак усе ще стояв у кутку. Обоє невідривно дивилися один на одного. Якщо вже не можуть порозумітися словами, говорять очима. «Вона божевільна, — казали очі Менделя Зинґера очам Мака. — Вона не могла жити без чоловіків, вона божевільна».

Увійшла Веґа й сказала: «Ми покликали лікаря. Він має ось-ось прийти. Відучора Міріям заговорюється. Вона пішла з Маком на прогулянку, а коли повернулася, почала раптом отак незрозуміло поводитися. Лікар ось-ось має прийти».

Прийшов лікар. То був німець, він міг порозумітися з Менделем. «Ми завеземо її до закладу, — сказав лікар. — На жаль, ваша донька мусить до закладу. Зачекайте хвильку, я вколю їй заспокійливе».