Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Діти вмовляли його виїхати нарешті з цієї дільниці. Він боявся. Не хотів ставати зверхнім. Тепер, коли все потроху почало налагоджуватися, не можна було накликати Божий гнів. Коли ж йому велося ліпше? Пощо перебиратися в іншу місцевість? Що йому з того? Ті кілька років, які йому ще залишилися, можна провести й у товаристві комашні.

Він обернувся. Ось спить Дебора. Раніше вона спала он там, у кімнаті з Міріям. Тепер Міріям мешкає з братом. Чи з Маком, подумав Мендель, хутко і крадькома. Дебора спала спокійно, напіврозкрита, широкий усміх на широкому лиці. Що вона мене обходить? — думав Мендель. Для чого ми ще живемо разом? Наше бажання минуло, наші діти дорослі й забезпечені, що я забув при ній? Їсти, що вона наварить! Написано-бо, що недобре людині бути самій. Отож і живемо разом. Уже дуже довго живуть вони разом, тепер ідеться про те, хто раніше помре. Мабуть, я, подумав Мендель. Вона здорова і в неї мало клопотів. Усе ще ховає гроші під якоюсь паркетиною. Не знає, що це гріх. Хай собі ховає на здоров'я!

Свічка в пляшці догоріла. Ніч минула. Перші звуки ранку чутно, ще заки сонце зійде. Десь відчиняють рипучі двері, чути стукіт кроків на сходовій клітці, небо блідо-сіре, а від землі підіймаються жовтаві випари, порох і сірка з каналізації.

Дебора будиться, зітхає і каже: «Буде дощ! Так смердить із каналізації, зачини вікно».

Так починаються літні дні. Пополудні Менделеві не спиться вдома. Він іде на дитячий майданчик. Втішається співом нечисленних дроздів, довго сидить на лавці, креслить парасолькою заплутані лінії на піску. Звук води, що її довгий шланґ розпорскує над невеличким травником, холодить Менделеві Зинґеру лице, йому здається, що він відчуває воду, і засинає. Йому сниться театр, акробати в червоному і золотому, Білий дім, президент Сполучених Штатів, мільярдер Вандербільт і Менухим.

Мендель здогадується, чому Мак хоче їхати. Мабуть, збирається одружитися з Міріям. Для родини Зинґерів він робить усе.

Коли я помру, думає Мендель, Мак одружиться з Міріям. Вони тільки й чекають моєї смерти. А я маю час. Я чекаю на Менухима.

Тепер червень, спекотний і особливо довгий місяць.

Коли нарешті настане липень?

Наприкінці липня Мак замовляє квиток на корабель. Пишуть Біллесам листа. Мендель іде до крамниці Сковронеків сказати друзям, що його наймолодший син теж приїде до Америки.

У крамничці родини Сковронеків зібралося набагато більше людей, ніж звичайно, ніж в інші дні. У кожного в руках газетний папір. В Европі вибухнула війна.

Мак не поїде до Росії. Менухим не приїде до Америки. Війна вибухнула.

Чи не полишили оце щойно Менделя турботи? Вони відійшли, і вибухнула війна.

Йона на війні, а Менухим у Росії.

Двічі на тиждень, вечорами, Сем і Міріям, Веґа і Мак приходили провідати Менделя Зинґера. Вони намагалися приховати від старого певну Йонину смерть і небезпеки, що чигали на Менухима. Здавалося, вони вірять, що зможуть відволікти скерований на Европу Менделів погляд на власні успішні здобутки і власну безпеку. Вони, так би мовити, стали помежи Менделем Зинґером і війною. І вдаючи, що він слухає їхні балачки та поділяє їхні припущення, мовляв, Йона зайнятий десь у якійсь канцелярії, а Менухим через свою особливу хворобу надійно схований ув одному петербурзькому госпіталі, він бачив, як його син Йона падає з коня і повисає на одній із тих колючих загород, що їх так наочно змальовують військові кореспонденти. А його хата в Цухнові горіла — Менухим лежав у кутку і горів разом із нею. Інколи він наважувався промовити якесь коротеньке речення: «Рік тому, коли прийшов лист, — казав Мендель, — мені самому слід було поїхати по Менухима».

Ніхто не знав, що на це відказати. Кілька разів уже Мендель говорив це речення, і завжди западала та сама тиша. Здавалося, одним цим реченням старий гасить світло в кімнаті, ставало темно, і ніхто вже не бачив, куди показувати пальцем. І, довго помовчавши, вони вставали й ішли.

Зате Мендель Зинґер зачиняв за ними двері, посилав Дебору спати, запалював свічку і брався співати псалом за псалмом. У добрі години співав він і в лихі. Він співав, коли дякував небові й коли його боявся. Колисання його тіла завжди були такі самі. І лише за його голосом уважний слухач, можливо, розпізнав би, чи Мендель, цей праведник, вдячний, чи сповнений страхів. У такі ночі страх трусив ним, як вітер кволим деревцем. А жура позичала йому свій голос, чужим голосом виводив він псалми. Закінчив. Закрив книгу, підніс її до вуст, поцілував і згнітив пальцями полум’я. Але не заспокоївся. Замало, замало, — казав він собі, — я зробив. Часом він лякався здогаду, що єдиний його засіб, співання псалмів, може виявитися безсилим у тій великій бурі, в якій згинуть Йона і Менухим. Гармати, думав він, гучні, полум'я могутнє, мої діти згорять, і це моя вина, моя вина! А я тут псалми співаю. Цього не досить! Не досить!

Усі, хто на політичних посиденьках у Сковронека заклалися, що Америка збереже нейтралітет, програли.

Була осінь. О сьомій ранку прокидався Мендель Зинґер. О восьмій він уже стояв на вулиці, перед будинком. Сніг був іще білий і твердий, немов удома, в Цухнові. Але тут він скоро топився. В Америці він не тримався довше ніж одну ніч. Уже від самого рання його місили бистрі ноги хлопчаків-газетярів. Мендель Зинґер чекав, поки надійде один із них. Він купував газету і вертався додому. Синя гасова лампа горіла. Вона освітлювала ранок, темний, наче ніч. Мендель Зинґер розгортав газету, вона була масна, липка і мокра, вона пахла, як ця лампа. Він читав повідомлення з театру воєнних дій двічі, тричі, вчетверте. Він вичитав, що п'ятнадцять тисяч німців нараз потрапили в полон і що росіяни знову наступають у Буковині.

Але цього йому було замало. Він знімав окуляри, протирав скельця, знову одягав і знову перечитував військові зведення. Його очі просіювали рядки. Чи не осядуть там, бува, імена: Сем Зинґер, Менухим, Йона? «Що нового в газеті?» — питала Дебора сьогодні, як і щоранку. «Та взагалі нічого! — відказував Мендель. — Росіяни перемагають, а німців беруть у полон». Западала тиша. На спиртівці клекотів чайник. Він співав майже так само, як самовар удома. Ось лише чай смакував не так, американський чай, хоча й загорнений був у китайський папір. «Навіть чаю напитися не можна!» — казав Мендель, сам собі дивуючись, що говорить про такі дрібниці. Можливо, він щось інше хотів сказати? Так багато важливого було в цьому світі, а Мендель нарікав на чай. Росіяни перемагали, а німців брали в полон. І тільки про Сема нічого не було чути, і про Менухима нічого. Два тижні вже минуло, відколи Мендель написав. Червоний Хрест також сповістив, що Йона зник безвісти. Мабуть, він загинув, потай думала Дебора. Мендель думав так само. Але вони довго розмовляли про значення вислову «зник безвісти», і так, ніби він цілком виключав можливість смерти, неодмінно погоджувалися, що «зник безвісти», може, означає просто взятий у полон або ж поранений у полоні.