Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Переповнений такими і подібними міркуваннями Мендель розпочинав свій день. Колись, він це пригадував, його прокидання було легким, радісне очікування молитви будило його і охота поновити свідому близькість до Господа. Із блаженного тепла сну він поринав у ще рідніше, ще щиріше сяйво молитви, як у розкішну і все ж знайому залу, в якій жив могутній, проте усміхнений батько. «Доброго ранку, батьку!» — казав Мендель Зинґер, і йому здавалося, що він чує відповідь. Мана! Зала була розкішна й холодна, а батько могутній і злий. І нічого, крім грому, не лунало з його уст.

Мендель Зинґер відчиняв крамницю, викладав на вузеньку вітрину ноти, співочі тексти, грамофонні платівки й піднімав довгим дрючком залізні жалюзі. А тоді набирав повен рот води, оббризкував підлогу, брав мітлу і змітав бруд минулого дня. На маленькій лопатці ніс клапті паперу до печі, розкладав вогонь і спалював. Тоді виходив надвір, купував кілька газет і розносив кільком сусідам додому. Дорогою він зустрічав хлопчаків-молочарів і ранніх пекарів, вітався з ними і знову йшов «до склепу». Невдовзі приходили й Сковронеки. Посилали його то по те, то по се. Цілісінький день тільки й чулося: «Менделю, скоч купи оселедця», «Менделю, родзинки ще не вкинуті!», «Менделю, ти забув про прання!», «Менделю, драбина трісла!», «В ліхтарі розбилося скло», «Де коркотяг?». І Мендель біг і купував оселедця, і вкидав родзинки, і витягав білизну, і лагодив драбину, і заносив ліхтар до скляра, і знаходив коркотяг. Сусідки іноді кликали його попильнувати малих дітей, коли змінювалася програма в кіні або відкривали новий театр. І Мендель сидів із чужими дітьми, і так само, як колись удома легкими та ніжними пальцями колисав Менухимів кошик, так і тепер легким і ніжним носаком гойдав колиски чужих немовлят, чиїх імен навіть не знав. При цьому він підспівував давню пісню, дуже давню пісню: «Кажи за мною, Менухиме: “На початку сотворив Бог небо й землю”, — кажи за мною, Менухиме!»

Був місяць елул, надходили високі свята. Всі євреї дільниці захотіли влаштувати у Сковронековому задньому покоїку тимчасову молитовню. (Бо до синагоги вони не надто любили ходити.) «Менделю, в твоїй кімнаті будуть молитися! — сказав Сковронек. — Що ти на це?» — «Хай собі моляться!» — відповів Мендель. І дивився, як збираються євреї, запалюють великі жовті воскові свічки зі звислими пучками ґнотів. Сам він помагав кожному купцеві опускати залізні жалюзі й замикати двері. Він дивився, як усі вони накидають білі молитовні халати, так що починають скидатися на мерців, що ще раз воскресли, аби славити Господа. Вони роззулися і стояли в шкарпетках. Вони падали на коліна й підводилися, великі золотисто-жовті воскові свічки й сніжно-білі стеаринові гнулися і проливали на молитовні плащі гарячі сльози, що тут-таки застигали. Та й самі білі євреї гнулися, як свічки, і їхні сльози також падали на підлогу і висихали. Але Мендель Зинґер стояв чорний і німий, у щоденному вбранні, позаду, коло дверей і не ворушився. Його уста були затиснуті, а серце кам'яне. Спів «Коль нідрей» здійнявся, мов гарячий вітер. Уста Менделя Зинґера залишалися затиснуті, а серце кам'яне. Чорний і німий, у щоденному вбранні, стояв він позаду, коло дверей. Ніхто на нього не зважав. Євреї намагалися не помічати його. Чужинцем був він серед них. Той чи інший думали про нього і молилися за нього. Та Мендель Зинґер стояв, випроставшись, коло дверей і гнівався на Бога. Усі вони моляться, бо бояться, думав він. А я не боюся. Не боюся!

Коли всі пішли, Мендель Зинґер ліг на свій твердий тапчан. Він був іще теплий від тіл молільників. Сорок свічок іще палало в кімнаті. Погасити їх він не наважився, вони не давали йому заснути. Отак він і пролежав без сну цілу ніч. Він вигадував собі несусвітенні блюзнірства. Уявляв, як виходить із дому, йде в італійську дільницю, купує в ресторані свинину і вертається сюди, щоби спожити її в товаристві мовчазних свічок. Уже розмотав хустинку, вже перераховував монети, які в нього були, але так і не вийшов із кімнати і нічого не з'їв. Він лежав одягнений, із великими притомними очима, на тапчані й мурмотів: «Кінець, кінець, кінець прийшов Менделю Зинґеру! Не має він сина, не має доньки, жінки не має, не має і грошей, дому не має і Бога не має! Кінець, кінець, кінець Менделеві Зинґеру!» Золоті й синюваті пломінці свічок ледь-ледь затремтіли. Гарячі воскові сльози із твердим стукотом спадали на пластини підсвічників, на жовтий пісок у мосяжних моздірах, на темно-зелене скло пляшок. Гаряче дихання молільників іще жило в кімнаті. На тимчасових стільцях, виставлених для них, іще лежали їхні білі молитовні плащі, чекаючи ранку і продовження молитви. Пахло воском і звуглілими ґнотами. Мендель вийшов із покоїку, відчинив крамницю, ступив на вулицю. Була ясна осіння ніч. Ніде ані душі. Мендель міряв кроками хідник перед крамничкою. Почулися широкі, неквапні кроки поліцая. Він усе ще втікав від людей в одностроях.

Свята минули, надійшла осінь, заспівав дощ. Мендель купував оселедці, замітав підлогу, приносив прання, лагодив драбину, шукав коркотяг, вкидав родзинки, походжав серединою завулка. За милостиню він ледве дякував, не вітався у відповідь, на запитання відповідав лише «так» або «ні». Пополудні, коли люди збиралися погомоніти про політику і почитати вголос газети, Мендель укладався на тапчан і спав. Чужі промови не будили його. Війна його не обходила. Найновіші платівки наганяли на нього сон. Він прокидався щойно тоді, коли все стихало й всі розходилися. Тоді він іще якусь часину розмовляв зі старим Сковронеком.

«Твоя невістка виходить заміж», — сказав якось Сковронек.

«Цілком слушно!» — відказав Мендель.

«Але вона виходить за Мака!»

«То я їй нарадив!»

«Справа посувається добре!»

«То не моя справа».

«Мак сказав нам, що збирається дати тобі грошей!»

«Не хочу я ніяких грошей!»

«На добраніч, Менделю!»

«Добраніч, Сковронеку!»

Жахливі вісті спалахували в газетах, що їх Мендель своїм звичаєм купував щоранку. Вони спалахували, а він проти волі бачив їх далекий відсвіт, він нічого не хотів про них знати. Росією вже не правив цар. Не править, ну, то й не править. Про Йону і Менухима вони не знали, що повідомляти, ті газети. У Сковронека закладалися, що за місяць війна закінчиться. Добре, нехай собі закінчується на здоров'я. Шемар'я вже не повернеться. Керівництво закладу для душевнохворих написало, що стан Міріям не поліпшується. Веґа переслала листа, Сковронек зачитав його вголос. «Що ж, — сказав Мендель, — Міріям уже не одужає!»

Його старий чорний кафтан відблискував на плечах зеленим, і, наче крихітне креслення хребта, уздовж усієї спини оголився шов. Менделева постать усе маліла й маліла. Поли його кафтана довшали і довшали, і зачіпали, коли Мендель ішов, не халяви його чобіт, а вже мало не кісточки. Борода, що колись заслоняла лише груди, сягала тепер до найнижчого гудзика на кафтані. Дашок картуза із чорного, тепер уже зеленавого, репсу розм'як і розтягнувся, мляво звисаючи Менделеві Зинґеру на очі, схожий на ганчірку. В кишенях Мендель Зинґер носив чимало предметів: пакуночки, по які його посилали, газети, різноманітні інструменти, якими він лагодив зіпсуті речі у Сковронеків, жмут різнобарвних мотузків, пакувальний папір і хліб. Їх вага ще нижче згинала Менделеву спину, а позаяк права кишеня зазвичай була важча за ліву, то стягала праве старцеве плече донизу. Тож він ішов перехняблений і скоцюрблений завулком, ладен ось-ось завалитися, як ветха споруда, підігнувши коліна і човгаючи стопами. Новини світу, будні й свята інших прокочувалися повз нього, як вози попри старий дім на відлюдді.

Одного дня війна і справді закінчилася. Дільниця спорожніла. Люди пішли дивитися на святкування миру і повернення полків. Багато хто доручив Менделеві пильнувати їхні мешкання. Він чвалав від дому до дому, перевіряв клямки та замки і повертався додому, до крамниці. Йому здавалося, з незмірної віддалі він чує святочний гул радісного світу, бахкання феєрверків і регіт десятків тисяч людей. Маленький тихий супокій зійшов на нього. Його пальці погладжували бороду, а уста розтяглися в посмішці, ба навіть крихітне хихотіння короткими поштовхами вирвалося з горлянки. «Мендель теж улаштує собі свято», — прошепотів він і вперше підійшов до брунатної скриньки грамофона. Він уже бачив, як накручують цей інструмент. «Платівку, платівку!» — сказав він. Сьогодні перед полуднем заходив солдат, який щойно повернувся з фронту, і приніс пів тузиня платівок, нові пісні з Европи. Мендель розпакував горішню, обережно поклав її на інструмент, мить розмірковував, докладно пригадуючи потрібні чинності, а потім нарешті опустив голку. Був вечір, Мендель стояв у сутінках коло грамофона і наслухав. Щодня він чув тут пісні, веселі й сумні, повільні й стрімкі, темні й світлі. Та ніколи ще не бувало тут такої, як ця. Вона збігала малесеньким потічком і тихесенько жебоніла, а потім розливалася морем і клекотала. «Тепер я чую цілий світ», — подумав Мендель. Як таке може бути, що весь світ витиснено на такій маленькій платівці? А коли вступила маленька срібна флейта і відтепер уже не покидала оксамитових скрипок, оточуючи їх, мов вірна, віддана вузенька крайка, Мендель уперше за багато-багато часу заплакав. І тоді пісня закінчилася. Він знову накрутив її, і втретє. Врешті почав підспівувати хрипким голосом і барабанити боязкими пальцями по скриньці.

Так і застав його, повернувшись додому, Сковронек. Він вимкнув грамофон і сказав: «Менделю, засвіти лампу!» — «Поглянь, Сковронеку, як називається ця пісня». — «Це нові платівки, — сказав Сковронек. — Я купив їх сьогодні. Пісня називається, — і Сковронек одягнув окуляри, підніс платівку до лампи і прочитав, — пісня називається “Менухимова пісня”».

Мендель раптом мало не зомлів. Довелося сісти. Він витріщився на дзеркальну поверхню платівки в Сковронекових руках.