Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

«Тож скажи нам, що ти хочеш спалити!»

«Бога я хочу спалити».

У всіх чотирьох слухачів одночасно вирвався зойк. Не всі були побожні й богобоязкі, як усе життя Мендель. Усі четверо вже доволі прожили в Америці, вони працювали в шабат, у голові їм були гроші, і порох світу щільно, густо й сіро лежав на їхній давній вірі. Чимало звичаїв вони позабували, деякі закони порушили, грішили головами і членами. Та Бог іще жив у їхніх серцях. І коли Мендель удався до блюзнірства, їм немов гострими пальцями хапонуло за нагі серця.

«Не гніви Господа, Менделю, — сказав по довгім мовчанні Сковронек. — Ти ліпше від мене знаєш, бо вчився багато більше, що удари Господні мають прихований сенс. Ми не знаємо, за що Він нас карає».

«Але я знаю, Сковронеку, — відказував Мендель. — Бог жорстокий, і що більше йому коритися, то суворіше він із нами обходиться. Він могутніший від наймогутніших, одним нігтиком мізинчика годен він їх знищити, але не нищить. Ось тільки слабких радо нищить. Слабкість людини дразнить його силу, а послух будить його гнів. Він — великий жорстокий ісправник. Коли ти дотримуєшся законів, він каже, ти дотримувався їх суто задля власної користи. А варто тобі порушити один-єдиний — і він переслідує тебе сотнями кар. Захочеш його підкупити — він влаштує тобі процес. А поводишся чесно — тільки й чекає хабара. В усій Росії не знайти лихішого ісправника!»

«Згадай, Менделю, — завів Ротенберґ, — згадай Йова. З ним сталося щось подібне, як із тобою. Він сидів на голій землі, посипаючи голову попелом, і рани боліли йому так, що він звіром катулявся. Він теж нарікав на Господа. А все виявилося лише випробуванням. Хіба ж ми знаємо, Менделю, що там діється нагорі? Може, лихий став перед Богом і сказав, як і тоді: треба спокусити праведника. А Господь сказав: спробуй із Менделем, рабом моїм».

«І тут бачиш, — втрутився Ґрошель, — що твій докір несправедливий. Бо Йов не був слабкий, коли Господь узявся його випробовувати, а могутній. Та й ти не був слабкий, Менделю! Твій син мав торговий дім, багатів із року на рік. Інший твій син, Менухим, майже одужав і вже був би приїхав до Америки. Ти був здоровий, твоя жінка була здорова, а донька твоя красуня, і незабаром ти знайшов би для неї чоловіка!»

«Чого ти шматуєш моє серце, Ґрошелю? — відказав Мендель. — Чого перелічуєш усе, що було, тепер, коли нічого не залишилося? Мої рани ще не затяглися, а ти вже знову їх ятриш».

«Правду він каже», — сказали решта троє як один.

А Ротенберґ повів: «Твоє серце роздерте, Менделю, знаю. Та оскільки ми можемо говорити з тобою про все і оскільки ти знаєш, що ми несемо твій біль, як брати, невже ти візьмеш нам за зле, коли я попрошу тебе подумати про Менухима? Можливо, любий Менделю, ти намагався зруйнувати Божі плани, залишивши Менухима самого? Тобі було послано хворого сина, а ви вчинили з ним, як із лихим сином». Запала тиша. Довго Мендель не відповідав нічогісінько. А коли знову заговорив, здавалося, що він навіть не почув Ротенберґових слів; бо звернувся до Ґрошеля, кажучи:

«І до чого тут твій приклад із Йовом? Хіба ви бачили колись справжні дива, на власні очі? Дива, як ото вкінці вони відкрилися Йову? Хіба ж воскресне мій син Шемар'я з братньої могили у Франції? Чи, може, мій син Йона повернеться до живих? Невже донька моя Міріям раптом одужає і повернеться із закладу додому? А коли б навіть повернулася, чи знайде вона ще чоловіка і зможе жити спокійно собі далі, так ніби ніколи не була божевільною? Невже встане з домовини моя жінка Дебора, з іще свіжої могили? Чи, може, мій син Менухим посеред війни приїде сюди з Росії, за умови, що він узагалі ще живий? Бо це неправда, — і тут Мендель повернувся до Ротенберґа, — що я зі злої волі покинув Менухима і тепер мушу за це покутувати. З інших причин, через доньку, яка почала гуляти з козаками — з козаками! — мусили ми виїхати. А чому Менухим захворів? Уже сама його хвороба була знаком, що Бог гнівається на нас — і першим із ударів, яких я не заслужив».

«Хоча Господь може все, — відізвався найрозсудливіший із усіх, Менкес, — то все ж можна припустити, що він уже не чинить дуже великих див, бо світ їх уже не вартий. І навіть якщо у твоєму випадку Бог і захотів би зробити виняток, то цьому завадили би гріхи інших. Бо інші не гідні бачити диво праведника, тим-то й довелося Лотові піти собі геть, а Содом і Гомора загинули і не побачили чуда з Лотом. Та сьогодні світ заселений скрізь — і навіть якби ти виїхав, газети написали б, що з тобою сталося. Тож сьогодні Богові доводиться чинити тільки помірковані дива. Але ж і вони достатньо великі, хай святиться ім'я Його! Твоя жінка Дебора не може ожити, твій син Шемар'я не може ожити. Але ж Менухим, імовірно, живий, і після війни ти його побачиш. А твій син Йона, можливо, потрапив у полон, і після війни ти його побачиш. Твоя донька одужає, помішання зійде з неї, вона стане ще гарніша, ніж доти, і чоловік у неї буде, і внуків вона тобі народить. А одного ти вже маєш, Шемар'їного сина. Збери докупи всю любов, яку ти досі відчував до всіх своїх дітей, для цього одного внука! І утішся».

«Між мною і моїм онуком, — відказав Мендель, — розірвалася сув'язь, бо Шемар'я загинув, мій син і батько мого внука. Моя невістка Веґа одружиться з іншим чоловіком, у мого внука з'явиться інший батько, для якого я не батько. Дім мого сина — не мій дім. Там я нічого не загубив. Моя присутність приносить лихо, а моя любов притягає прокляття, як самотнє дерево посеред чистого поля блискавку. Що ж стосується Міріям, то доктор сам мені сказав, що медицина в її випадку безсила. Йона, найімовірніше, загинув, а Менухим був хворий, навіть якщо йому трохи полегшало. В Росії, посеред такої нищівної війни, він напевно загинув. Ні, друзі! Я самотній, і я хочу бути самотнім. Усі ці роки любив я Бога, а він мене ненавидів. Усі ці роки я боявся того, що Він мені тепер чинить. Усі стріли з Його колчана мене вже вразили. Йому залишається хіба що вбити мене. Але для цього він надто жорстокий. І я буду жити, жити, жити».

«Але ж Його влада, — заперечив Ґрошель, — поширюється і на цей світ, і на той. Лихо тобі, Менделю, коли ти помреш!»

На ці слова Мендель тільки щиро розреготався і сказав: «Я не боюся пекла, моя шкіра вже обпалена, мої члени вже знерухомлені, а злі духи — мої приятелі. Всіх мук пекла я вже запізнав. Чорт добріший за Бога. Бо не такий могутній, отож не може бути таким жорстоким. Ні, друзі, я не боюся!»

Тут друзі заніміли. Та все одно не схотіли залишити Менделя самого, отож сиділи мовчки. Ґрошель, наймолодший, зійшов униз, щоби сповістити своїй жінці та жінкам інших, що чоловіки сьогодні ввечері додому не прийдуть. Він привів до помешкання Менделя Зинґера ще п'ятьох євреїв, щоби їх було десятеро і можна було проказати вечірню молитву. Вони почали молитися. Але Мендель Зинґер не брав участи в молитві. Він непорушно сидів на ліжку. Не проказав він і заупокійної — Менкес сказав за нього. П'ятеро чужих чоловіків пішли собі. Але четверо друзів залишилися на цілу ніч. Одна з двох синіх ламп іще блимала останнім недогарком ґнота й останньою краплею олії на пласкому денці. Було тихо. Той чи той засинав на своєму місці, хропів, прокидався, сполоханий власним хропінням, і далі собі куняв.

Тільки Мендель не спав. Широко розкритими очима дивився він у вікно, за яким нарешті починала рідішати щільна чорнота ночі, а тоді сіріти, а потім і біліти. Шість ударів пролунало з утроби годинника. Тут друзі й побудилися, один за одним. І, не змовляючись, підхопили Менделя під пахви і звели вниз. Вони завели його до задньої кімнатки Сковронеків і вклали на тапчан.

Там він і заснув.

Від того ранку Мендель так і замешкав у Сковронеків. Друзі порозпродували його жалюгідні пожитки. Залишили тільки постіль і червоний сап'яновий мішечок із молитовним причандаллям, що його Мендель мало не спалив. До цього мішечка Мендель більше не торкався. Він так і висів собі у задній кімнатці Сковронеків на велетенському цвяху, сірий і припорошений. Мендель Зинґер уже не молився. Звісно, його часом кликали, коли бракувало десятого, щоби досягти приписаної кількости молільників. Але тоді він брав за присутність платню. Часом позичав то одному, то другому свого молитовного паска, за незначну платню. Подейкували, що він часто-густо заходжає до італійської дільниці, їсть там свинину і гнівить Бога. Люди, серед яких він жив, були по його боці у боротьбі, яку він оголосив Небові. Хоч і побожні, вони не могли не визнати його рації. Надто вже жорстоко обійшовся з ним Єгова.

У світі ще точилася війна. Крім Сема, Менделевого сина, живими залишилися всі рідні з дільниці, які пішли на фронт. Молодий Лемель став офіцером і, на щастя, втратив ліву руку. Він приїхав у відпустку і був героєм усієї дільниці. Всім євреям надав він право на батьківщину в Америці. Він усе ще залишався на етапі, щоби надати свіжим підрозділам останнього блиску. Хай як різнилися молодий Лемель і старий Зинґер, євреї в дільниці таки добачали в них певну спільність. Здавалося, євреї вірять, ніби Мендель і Лемель поділили між собою весь той безмір нещасть, який призначався їм усім. Але ж Мендель утратив набагато більше, ніж ліву руку! І якщо Лемель воював із німцями, то Мендель — із неземними силами. Тому навіть переконані, що старий несповна розуму, євреї все одно не могли не домішувати до свого співчуття дещицю захвату і благоговіння перед святістю божевілля. Без сумніву, цей Мендель Зинґер обраний. Гідним милосердя свідком жорстокої влади Єгови жив він посеред інших, чиїх осоружних буднів не збурювало таке жахіття. Довгі роки жив він усі свої дні, як вони, і мало хто зважав на нього, а декотрі то й просто не помічали. І ось одного дня його вирізнили в жахітний спосіб. Не було таких, хто його не знав би. Більшу частину дня він проводив у завулку. Здавалося, частиною його прокляття було не тільки терпіти таке безпримірне страждання, але й носити на собі знак цього лиха, мов стяг. Як вартовий власного болю сновигав він завулком, усі з ним віталися, декотрі давали якийсь дрібний гріш, багато хто до нього заговорював. За милостиню він не дякував, вітання ледве зауважував, а на питання відповідав «так» або «ні». Він уставав рано-вранці. До заднього покоїка Сковронеків не проникало світло, вікон вона не мала. Він тільки відчував ранок крізь віконниці, довгий шлях довелося проходити ранкові, перш ніж добратися до Менделя Зинґера. Тільки-но на вулиці починали ворушитися перші звуки, як Зинґер розпочинав день. Варив на спиртівці чай. Випивав його з хлібом і яйцем натвердо. Кидав несміливий, але злий погляд на мішечок зі священним причандаллям на стіні, у темно-синій тіні мішечок виглядав якимось іще темнішим наростом тіні. «Я не молюся!» — казав собі Мендель. Але йому боліло, що він не молиться. Гнів болів йому і безсилля цього гніву. Хоч Мендель і був розсварений із Богом, Бог іще правив світом. Ненависть так само його не досягала, як і побожність.