Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Мак усе ще стояв у кімнаті. «Потримаєте?» — спитав лікар. Мак притримав Міріям своїми великими руками. Лікар вколов їй у стегно заштрик. «Зараз вона вгамується!» — сказав він.

Над'їхала карета швидкої допомоги, в кімнату ввійшло двоє санітарів із ношами. Міріям спала. Її прив'язали до ношів. Мендель, Мак і Веґа поїхали слідом за швидкою допомогою.

«Ти вже цього не застала, — говорив Мендель до своєї жінки під час їзди. — А я ще застав, але я завжди знав, що так буде. Від того самого вечора, коли застав Міріям із козаком у полі, я знав, що так буде. Дідько вселився в неї. Молися за нас, Деборо, щоб він знову з неї вийшов».

І от уже Мендель сидить у почекальні закладу, оточений іншими людьми, що теж чекають, маленькими столиками, на яких стоять вази, повні жовтих літніх квітів, і тоненькими етажерочками, заваленими кольоровими ілюстрованими часописами. Та ніхто з почекальників не нюхав квітів, ніхто з почекальників не гортав часописів. Спершу Мендель подумав, що всі люди, які сидять тут із ним, божевільні, що й сам він божевільний, як і всі. А тоді крізь широкі двері з дзеркальним склом, що відділяли цю почекальню від побіленого коридору, побачив, як там парами проводять людей у халатах у синю смужку. Спочатку жінок, потім чоловіків, і іноді хтось із хворих кидав своє дике, перекошене, розірване, зле лице крізь шибку дверей почекальні. Всі почекальники хололи з жаху, і тільки Мендель був незворушний. Так, йому здавалося дивним, чому це й почекальники не носять халатів у синю смужку, і він сам. Він сидів у широкому шкіряному фотелі, насадивши картуза з чорного репсу на коліно, а парасольку, свою вірну супутницю, прихиливши до фотеля. Мендель позирав поперемінно то на людей, то на скляні двері, на часописи, на божевільних, які все ще проходили за дверима, — їх вели купатися, — то на золоті квіти у вазі. То був жовтий первоцвіт, Мендель пригадав, що часто бачив їх удома на зелених галявинах. Квіти з вітчизни. Він радо її поминав. Там були ті галявини й ці квіти! Мир там був рідний, юність там була рідна і знайомі злидні. Влітку небо було геть-чисто синє, сонце жарке-прежарке, збіжжя жовте-прежовте, мухи відливали зеленим і дзижчали теплі пісеньки, а високо під синім небом витьохкували жайвори, безперестанку. Мендель Зинґер забув, розглядаючи первоцвіт, що Дебора померла, Сем загинув, Міріям збожеволіла, а Йона зник безвісти. Йому здалося, що він оце щойно втратив вітчизну, а в ній Менухима, найвірнішого з мертвих, найдальшого з мертвих, найближчого з мертвих. Якби ми залишилися там, думав Мендель, нічого цього не сталося б! Йона мав рацію, Йона, найдурніший із моїх дітей! Він любив коней, любив горілку і дівчат любив, а тепер зник безвісти! Йоно-Йоно, я вже ніколи тебе не побачу, вже не зможу сказати тобі, що ти мав рацію, коли став козаком. «І чого ви все тиняєтеся світами? — казав Самешкін. — Дідько вас гонить!» Він був селянин, цей Самешкін, розумний селянин. Мендель не хотів їхати. Дебора, Міріям, Шемар'я — вони хотіли, хотіли їздити світами. Треба було залишитися, любити коней, пити горілку, спати на галявинах, давати Міріям гуляти з козаками і любити Менухима.

Чи я збожеволів, думав далі Мендель, що так думаю? Хіба думає старий єврей такі речі? Господь сплутав мені думки, це дідько думає з мене, так само як із моєї доньки Міріям він говорить.

Надійшов лікар, потяг Менделя в куток і тихенько сказав: «Зберіться силами, ваша донька дуже хвора. Тепер багато таких випадків, війна, самі розумієте, і нещастя в світі, загалом недобрий час. Медицина ще безпорадна перед цією хворобою. Один із ваших синів епілептик, як мені сказали, перепрошую, але це щось таке в сім'ї. Ми, лікарі, називаємо це дегенеративним психозом, dementia praecox, але тут навіть назви непевні. Це один із тих рідкісних випадків, яких ми не можемо вилікувати. Ви ж віруюча людина, містере Зинґер? Один Господь Бог тут може помогти. Тож моліться ревно Богові. До речі, хочете ще раз побачити доньку? Ходімо!»

Забряжчала в'язанка ключів, голосно захряснулися якісь двері, і Мендель пішов довгим коридором, повз білі двері з чорними номерами, як попри навстоячки поставлені домовини. Ще раз забряжчала в'язанка ключів доглядачки, і одну з домовин відкрили, там лежала Міріям і спала, Мак і Веґа стояли поряд.

«А тепер мусимо йти», — сказав доктор.

«Відвезіть мене просто додому, в мій завулок», — наказав Мендель.

Його голос пролунав так твердо, що всі злякалися. Подивилися на нього. У зовнішності не було помітно жодних змін. І все ж то був інший Мендель. Так само зодягнений, як у Цухнові, як і увесь час в Америці. У високих чоботях, кафтані до колін, у картузі з чорного репсу. То що ж його так змінило? Чому видався він усім вищим і статечнішим? Чому з його виду струменіло таке біле й страхітливе сяйво? Здавалося, він мало не перевищує зростом високого Мака. Його величність біль, — подумав лікар, — вселився у старого єврея.

«Якось, — завів Мендель в авті, — Сем сказав мені, що медицина в Америці найкраща на світі. І тепер вона не годна помогти. Господь поможе! — каже доктор. Скажи, Веґо, ти коли-небудь бачила, щоби Господь помагав отакому собі Менделеві Зинґеру? Господь поможе!»

«Житимеш тепер у нас», — сказала, схлипуючи, Веґа.

«Не буду я у вас жити, дитинко, — відповів Мендель, — ти візьмеш собі іншого чоловіка, не можна тобі без чоловіка, твоїй дитині потрібен батько. Я старий єврей, Веґо, я скоро помру. Послухай-но, Веґо! Мак був Шемар'їним приятелем, він любив Міріям, знаю, він не єврей, але одружися з ним, не з містером Ґлюком! Чуєш, Веґо? Тебе дивує, що я таке кажу? Не дивуйся, я не божевільний. Просто постарівся, бачив загибель кількох світів і нарешті порозумнішав. Усі ці роки я був дурнуватим учителем. А тепер знаю, що кажу».

Вони приїхали, висадили Менделя, завели його до кімнати, Мак і Веґа ще трохи постояли, не знаючи, як учинити.

Мендель сів на ослінчик коло шафи і сказав Везі: «Пам'ятай, що я тобі сказав. А тепер ідіть собі, діточки». Вони пішли. Мендель підійшов до вікна і дивився, як вони сідають в авто. Йому захотілося їх поблагословити, як дітей, що вирушають у дуже важку або дуже щасливу дорогу. Я вже їх не побачу, подумав він потім, і вже не поблагословлю. Моє благословення може обернутися їм прокляттям, а зустріч зі мною нашкодити. Він почувся легко, так, легше, ніж будь-коли за всі ці роки. Він розірвав усі стосунки. Йому спало на думку, що він уже роками самотній. Самотній від тієї миті, коли завмерло пожадання між ним і жінкою його. Самотній був він, самотній. Жінка і діти були навколо нього і перешкоджали нести свій біль. Як негодящі пластирі, які нічого не гоять, лежали вони на його ранах, лише прикриваючи їх. І ось тепер нарешті він тріюмфально насолоджувався своїм стражданням. Залишалося скасувати ще один стосунок. І він узявся до діла.

Він пішов до кухні, зіжмакав газетний папір, підкинув скіпок і розпалив вогонь на відкритій плиті. Коли вогонь досяг добрячої висоти і ширини, Мендель сягнистим кроком підійшов до шафи і витяг червоний оксамитовий мішечок, у якому лежали його молитовні паски, молитовний плащ і молитовні книги. Він уявив собі, як усі ці предмети горітимуть. Полум'я охопить жовтувату тканину плаща з чистої овечої вовни й поглине своїми гострими, синюватими, ненажерливими язиками. Лискуча облямівка зі срібними нитками помалу звугліє маленькими червонястими спіральками жару. Вогонь сторожко згорне аркуші книжок, перетворюючи їх на срібно-сірий попіл, на якусь мить криваво забарвлюючи чорні літери. Шкіряні кутики оправ, навпаки, розкрутяться, настовбурчаться, мов химерні вуха, якими книжки слухатимуть, що кричатиме їм услід, у жарку смерть, Мендель. А він заволає жаску пісню. «Кінець, кінець, кінець прийшов Менделеві Зинґеру, — закричить він, відбиваючи чобітьми у такт, так що дошки на долівці аж застугонять, а горщики при стіні забряжчать. — Немає в нього сина, нема в нього доньки, жінки нема й вітчизни нема, нема і грошей. Скаже Господь: я покарав Менделя Зинґера; що він покутує, Боже? Чому не різника Лемеля? Чому він не карає Сковронека? Чому не карає Менкеса? Тільки Менделя карає! Менделеві й смерть, і божевілля, і голод Менделеві, всі дари Господні Менделеві. Кінець, кінець, кінець Менделеві Зинґеру».

Отак стояв Мендель при відчиненому вікні і волав, і тупотів ногами. Він тримав червоний оксамитовий мішечок у руках, але не вкидав його у вогонь. Кілька разів підіймав високо, але руки самі знов опускалися. Його серце було зле на Бога, та в його м'язах ще животіло благоговіння. П'ятдесят років, день за днем, розгортали ці руки цей молитовний плащ і знову згортали, розпростовували цей пасок і оповивали ним голову й ліву руку, розкривали цей молитовник, гортали його, гортали і знову закривали. І ось тепер ці руки відмовляються коритися Менделевому гніву. Тільки уста, що так часто молилися, не відмовляються. Тільки стопи, що так часто підтупували алилуя на славу Господа, відбивають тепер ритм Менделевої пісні гніву.

Позаяк сусіди чули, як кричить і бушує Мендель, позаяк бачили, як сизо-блакитний дим крізь тріщини і шпарки його дверей сочиться на сходи, вони постукали до Зинґера і кричали, щоб він негайно відчинив. Та він не чув їх. Його очі наповнила вогняна імла, а у вухах волав його великий болісний клич. Іще трохи, і сусіди побігли б до поліції, коли хтось сказав: «Та ж покличмо його друзів! Вони сидять у Сковронека. Може, їм удасться напоумити бідолаху».

Коли прийшли друзі, Мендель і справді вгамувався. Він відчинив засув і впустив їх по черзі, як вони й звикли заходити до Менделевого помешкання, Менкес, Сковронек, Ротенберґ і Ґрошель. Вони всадовили Менделя на ліжко, самі посідали коло нього і перед ним, і Менкес сказав: «Що з тобою, Менделю? Чому ти палиш вогонь, невже хочеш підпалити будинок?»

«Я хочу спалити не тільки один будинок і не тільки одну людину. Ви відсахнетеся, коли я скажу, що насправді намірився спалити. Відсахнетеся і скажете: Мендель збожеволів, так само як і його донька. Але я вас запевняю: я не божевільний. Я був божевільний. Понад шістдесят років був я божевільний, а тепер уже ні».