Розділ «Частина друга Свідчення»

Доктор Константін зазначив те ж саме, коли вони знову вийшли в коридор.

— Tout de même[63], — пробурмотів Пуаро, — у це важко повірити. Це не dans son caractère[64], тут нічого додати.

Двері наступного купе були зачинені. Його займала княгиня Драґомірова. Вони постукали у двері, і глибокий голос княгині відповів:

— Entrez[65].

Цього разу слово взяв мсьє Бук. Він був дуже шанобливий і ввічливий, пояснюючи мету їхнього візиту.

Княгиня мовчки слухала його, її лице, схоже на жаб’яче, було повністю байдуже.

— Якщо це необхідно, джентльмени, — мовила вона тихо, коли він завершив, — то про що ж говорити. Моя покоївка має ключі. Вона допоможе.

— Вона завжди носить ваші ключі, мадам? — запитав Пуаро.

— Звісно, мсьє.

— А якщо уночі на одному з кордонів працівники митниці вимагатимуть відчинити щось із багажу?

Стара пані знизала плечима.

— Це дуже малоймовірно. Але в такому разі провідник приведе її.

— Тоді ви довіряєте їй беззастережно, мадам?

— Я вже це вам сказала, — тихо мовила княгиня. — Я не наймаю людей, яким я не довіряю.

— Так, — сказав задумливо Пуаро. — Довіра справді є рідкістю у ці дні. Мабуть, краще мати непоказну жіночку, якій можна довіряти, ніж більш chic[66] покоївку — наприклад, якусь витончену парижанку.

Він бачив, як темні розумні очі повільно заокруглились і княгиня перевела погляд на його обличчя.

— Що конкретно ви маєте на увазі, мсьє Пуаро?

— Нічого, мадам. Я? Нічого.

— Але так. Ви думаєте, еге ж, що мені слід мати витончену француженку, яка би дбала про мої туалети?

— Це було б, мабуть, звичніше, мадам.