Розділ «Частина друга Свідчення»

Вона похитала головою.

— Шмідт віддана мені. — Її голос особливо виділив ці слова. — Відданість — c’estimpayable[67].

Німкеня прибула з ключами. Княгиня перейшла на німецьку, наказуючи відкрити валізи й допомогти джентльменам у їхніх пошуках. Сама вона зосталася в коридорі, дивлячись на сніг, і Пуаро залишився із нею, давши мсьє Буку завдання оглянути багаж.

Вона глянула на нього з похмурою усмішкою.

— Ну, мсьє, ви не бажаєте глянути, що міститься у моїх валізах?

Він похитав головою.

— Мадам, це формальність, і все.

— Ви такі упевнені?

— Щодо вас, так.

— І все ж я знала і любила Соню Армстронґ. Що ви тоді думаєте? Що я б не забруднила руки убивством такого canaille[68], як той чоловік Кассетті? Ну, можливо, ваша правда.

Хвилину-другу вона мовчала, тоді промовила:

— Знаєте, що б я хотіла зробити з таким чоловіком, як той? Я б хотіла крикнути своїм слугам: «Відшмагайте цього чоловіка до смерті й шпурніть на смітник». Саме так вирішували справи, за моєї молодості.

Пуаро уважно слухав.

Вона глянула на нього з раптовою імпульсивністю.

— Ви нічого не говорите, мсьє Пуаро. Мені цікаво, про що ж ви думаєте?

Він відверто глянув на неї.

— Я думаю, мадам, що сила у вашій волі — не в руках.

Вона глипнула на свої тонкі, обтягнуті чорним, руки з жовтими кистями, схожими на кігті хижака, з перснями на пальцях.

— Це правда, — мовила вона. — У них немає сили — зовсім. Я не знаю, чи мені шкодувати, чи радіти з цього.

Тоді вона різко розвернулася в бік купе, де покоївка акуратно пакувала валізи.