Розділ «Частина друга Свідчення»

— Коли була остання зупинка?

— Віньківці.

— О котрій годині це було?

— Ми повинні були виїхати звідти о 11.58. Але через погоду ми спізнилися на двадцять хвилин.

— Сюди міг хтось прийти з інших вагонів потяга?

— Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними і спальними вагонами блокуються.

— А ви самі виходили з потяга у Віньківцях?

— Так, мсьє. Я, як звичайно, спустився на платформу і стояв поруч зі сходинками на потяг. Інші провідники зробили те ж саме.

— А як же передні двері? Ті, що біля вагона-ресторану?

— Вони завжди замкнені зсередини.

— Зараз вони не замкнені.

Чоловік видавався здивованим, потім його обличчя просяяло.

— Безсумнівно, один із пасажирів відчинив їх, щоб подивитися на снігопад.

— Мабуть, — сказав Пуаро.

Хвилину чи дві він задумливо стукав пальцями по столу.

— Мсьє не звинувачує мене? — несміливо запитав чоловік.

Пуаро по-доброму йому всміхнувся.

— Друже, вам не пощастило, — сказав він. — А! Ще один момент, поки я не забув. Ви сказали, коли стукали в двері містера Ретчетта, пролунав ще один дзвінок. Я теж його чув. Хто це був?

— Це був дзвінок від княгині Драґомірової. Вона хотіла, щоб я покликав її покоївку.

— І ви покликали?