Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Білле, мені лячно, — прошепотів Едді.

Біллова нога торкнулася холодної стоячої води. Він опустився в неї, згадавши це відчуття й сирий запах, згадавши клаустрофобічне відчуття цього місця… і до речі, що тоді трапилося з ними? Як вони тоді наважилися спуститися в дренажну систему, у тунелі? Куди вони пішли, як потім вибралися на поверхню? Він досі нічого з цього не пам’ятав, і всі його думки були лише про Одру.

— І м-м-мені…

Він присів мало не навпочіпки, скривившись від холодної води, що потекла в його штани й намочила яйця, і Едді зліз. Вони стояли у воді, що доходила їм мало не до колін, і спостерігали, як інші Невдахи спускаються по драбині.

Розділ 21

Під містом

1

ВОНО / СЕРПЕНЬ 1958 РОКУ

Трапилося щось нове.

Уперше за цілу вічність щось нове.

Перед появою Всесвіту існувало лише дві речі. Однією було Воно, а іншою — Черепаха. Черепаха був старим та тупим і ніколи не показувався зі свого панцира. Воно думало, що Черепаха, мабуть, здох і був уже дохлим з мільярд останніх років. Навіть якщо не так, він був старим і тупим, і нехай Черепаха виблював увесь Всесвіт, цей факт не скасовував його дурості.

Воно прийшло сюди, на Землю, задовго після того, як Черепаха сховався до панцира, і тут Воно відкрило для себе нову глибину уяви — майже незвідану, майже тривожну. Цей новий рівень уяви робив їжу дуже поживною. Його зуби рвали плоть, закляклу від екзотичних фобій та смачних жахів: вони мріяли про нічних звірів та живі болота і, попри свою волю, вони постійно дивилися в безодню.

Воно живилося цієї ситною їжею та існувало в простому циклі — прокидалося, аби поїсти, а потім засинало, щоб дивитися сни. Воно створило собі місце за своєю подобою, і Воно схвально дивилося на це місце смертевогнями замість очей. Деррі було його приватним загоном, у якому Воно тримало худобу для забою, а жителі Деррі були його вівцями. Час минав, усе лишалося незмінним.

А тоді… ці діти.

Щось нове.

Уперше за цілу вічність.

Вирвавшись назовні в будинку № 29 на Нейболт-стрит із наміром їх прикінчити, Воно відчувало химерну тривогу від того, що вони досі були живі (і та тривога була першим новим відчуттям). І тоді щось трапилося — щось цілком неочікуване, цілком негадане, і форму, яку Воно прийняло, прохромив біль, потужний, завиваючий біль, і на одну мить там промайнув навіть страх, тому що єдиним, що Воно мало спільного зі старим і тупим Черепахою та космологією макровсесвіту за межами крихітного блакитного яйця, було ось що: всі живі істоти мають підкорятися законам подоби, якої вони набирають. Уперше Воно зрозуміло, що його здатність змінювати подобу могла працювати й проти нього також. Раніше ніколи не було болю, ніколи не було страху, і на хвильку йому здалося, що Воно може загинути, — його голова сповнилася могутнім, мерехтливим болем, і Воно ревло, нявчало, репетувало, і якимось чином ті діти втекли.

Та ось вони самі йдуть до нього. Вони увійшли до його володінь під містом, до його царини, і семеро дітей блукали темрявою без ліхтарів або зброї. Тепер Воно їх точно схопить.

Воно зробило значне відкриття в самопізнанні: Воно не хотіло змін або сюрпризів. Йому не хотілося зовсім нічого нового. Йому хотілося тільки їсти, спати й знову їсти.

А за болем та коротким, сліпучим нападом страху в ньому зринула нова емоція (усі справжні емоції були для нього новиною):