Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Бен побачив, як вона стрибає на нього, наче десантник зі 101-ї повітряної[741], і миттю зник усередині. Він ледь устиг її впіймати.

— Замкни все, — видихнула вона. — Заради Бога, Бене, хутчіш! Вони майже тут!

— Хто?

— Генрі та його друзі! Генрі геть сказився, у нього ніж…

Бенові цього вистачило. Він кинув «Джуніор Мінтс» та журнал. Крекнувши, він закрив ляду. З іншого боку вона була вкрита дерном — «Тенґл Трек» досі чудово тримався: відпало лиш кілька травинок. Беверлі стала навшпиньки й зачинила вікно. Приміщення занурилося в темряву.

Вона намацала Бена й обійняла його з панічною міццю. Минула секунда, і він обійняв її у відповідь. Вони стояли навколішки. Зненацька Беверлі усвідомила, що десь у темряві й досі грає транзисторний радіоприймач Річі: Малюк Річард співав «Дівчинка безсила». У неї все похололо.

— Бене… радіо… вони почують…

— О Господи!

Він задів її м’ясистим стегном і мало не звалив. Беверлі почула, як приймач упав на долівку. «Дівчинка безсила, коли хлопці витріщаються», — повідомив Малюк Річард із характерним хрипкуватим голосом. «Безсила! — підтакнули бек-вокалісти. — Дівчинка безсила!» Бен почав важко сопіти. Вони обоє хекали, як парові двигуни. Раптом почувся тріск і… тиша.

— Трясця, — сказав Бен. — Я розчавив його. Річі здуріє.

Він простягнув до неї руку. У темряві він намацав одну її грудь і відсмикнувся, як обпечений. Беверлі налапала його, вхопила за сорочку й притягнула до себе.

— Беверлі, що…

— Цить!

Він замовк. Вони сиділи, обійнявшись і задерши голови. Темрява не була суцільною: з одного боку ляди виднілася смужка світла, і ще три окреслювали контури вікна — одна з цих трьох яскравих прожилок була досить широка й пропускала всередину хатки-клубу скісний промінець світла. Беверлі молилася, щоб вони цього не помітили.

Вона почула, як вони наближалися. Спершу вона не розрізняла їхньої мови… та ось почулися слова. Вона міцніше вхопилася за Бена.

— Якщо вона побігла до бамбуку, ми легко її вистежимо, — говорив Віктор.

— Бавляться вони десь тут, — відповів Генрі. У нього був напружений голос, а слова вискакували з рота важким хеканням, наче через силу. — Віскряк Таліендо казав. А коли ми кидалися камінням, вони звідсіля приперли.

— Ага, бавляться пукавками й усяким таким, — кивнув Ригайло.

Раптом прямо над ними загупали кроки, ляда заходила ходором. Звернене догори обличчя Бев притрусило землею. Один, двоє або ж усі троє стояли на хатці. У неї скрутило живіт і вона прикусила губу, аби не зойкнути. Бен поклав велику руку на скроню дівчинки й сховав її обличчя в човнику долоні. Він дивився вгору й чекав — здогадаються чи ні? Або ж вони вже й так знали й просто гралися з ними?

— У них є якийсь барліг, — казав Генрі. — Так сказав Віскряк. Халупа на дереві чи щось таке. Вони звуть той барліг своїм клубом.