Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Моє серце.

Вони цілувалися на ліжку, все ще вдягнені. Рука Беверлі пірнула під його сорочку, вигулькнула знову, і її палець ковзнув ґудзиками вниз, затримався на поясі… а потім спустився нижче, пройшовся закам’янілим бугром його члена. М’язи, про які він навіть не здогадувався, підскочили й затремтіли в паху. Він розірвав поцілунок і відсторонився від неї.

— Білле?

— Мушу сп-сп-спинитися на хв-хв-хвильку, — сказав він. — Інакше спущу прямо в ш-ш-штани, як па-па-пацан.

Беверлі знову тихенько засміялася й поглянула на нього.

— Справа лише в цьому? Чи в тебе з’явилися сумніви?

— Сумніви, — мовив Білл. — Я завжди вагаюся.

— А я — ні. Я ненавиджу його, — сказала вона.

Він поглянув на неї, його посмішка почала згасати.

— Я не могла цього зрозуміти аж до сьогоднішнього вечора. Та я знала, знала про це з самого початку. Знала й не усвідомлювала. Він б’є мене, кривдить. Я вийшла за нього заміж тому… певне, тому, що батько завжди хвилювався за мене. Що б я не робила, байдуже — він все одно хвилювався. А ще мені здається тому, що Том би йому сподобався. Тому, що Том теж хвилюється. Дуже хвилюється. Тож поки хтось мною переймався, я була б у безпеці. Ні, більш ніж у безпеці. Я почувалася б справжньою, реальною, — вона поглянула на нього серйозними очима. Блузка висмикнулася зі слаксів, відкривши білу смужку живота — Біллу захотілося її поцілувати. — Та реальність перетворилася на нічний жах. Подружнє життя з Томом стало жахіттям. Білле, нащо таке робити? Навіщо самовільно повертатися до пекла?

— Єд-дине, що с-с-спадає на думку, — люди по-п-повертаються, аби в-в-віднайти самих себе, — відповів Білл.

— Жахіття — це тут, — проказала Бев. — Жахіття — це Деррі. У порівнянні з ним Том здається ліліпутом. Тепер я краще бачу його. І ненавиджу себе за роки, проведені з ним… Ти не знаєш… до чого він мене примушував, та йой, я сама радо корилася йому, бо він хвилювався за мене. Я б заплакала… та іноді сорому забагато. Розумієш?

— Не треба, — стиха промовив він і накрив її руку своєю. Вона міцно вхопилася за неї. Сльози бриніли в її очах. — Усі л-л-лажають. Та це н-н-не екзамен. Т-треба старатися, б-боротися, ж-ж-жити, як вважаєш за п-потрібне.

— Я хочу сказати, що не зраджую Тома, не використовую тебе, щоб здихатися почуттів до нього, нічого такого. Для мене це буде чимось… розумним, нормальним і любим. Та я не бажаю кривдити тебе. Або ж обманом змусити до чогось, про що ти потім пожалкуєш.

Він замислився про це, замислився по-справжньому, глибоко й серйозно. Та дивна славна скоромовка «стовпи пхає та штовхає» — і так далі — закружляла в голові, розкидаючи думки. Довгий видався день. Здавалося, наче Майків дзвінок та запрошення на обід до «Нефриту Сходу» трапилися сотню років тому. Їх розділяли стільки історій. Стільки спогадів… наче світлини з Джорджевого альбому.

— Друзі н-не дурять од-дин одного, — відказав Білл і пригорнувся до неї.

Їхні губи зімкнулися, і він почав розстібати її блузку. Вона вхопила його за зашийок і не відпускала, поки інша її рука розстібала й стягувала слакси. На хвильку його тепла долоня лягла на живіт Бев; її трусики миттєво зникли, а потім Білл підсунувся ближче, і вона спрямувала його.

Він увійшов у неї, і вона повільно вигнула спину назустріч його єству, шепочучи:

— Будь моїм другом… Білле, я кохаю тебе.

— Я також тебе кохаю, — промовив він, посміхнувшись у її оголене плече.