Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Свідомість Майка почала згасати. Він почав змагатися з пряжкою на поясі, майже не відчуваючи пальців. Нарешті він розстебнув її та спромігся витягти ремінь із петель. Він обмотав його навколо заюшеної ноги, одразу під пахом, затягнув якомога міцніше. Притримуючи зашморг однією рукою, він попластував до контрольного столу. Телефон був там. Він не знав, як до нього дотягтися, та наразі це не мало значення — весь фокус був у тому, щоб туди долізти. Світ гойдався, розпливався на очах і тьмянішав, закутуючи в сиву запону. Майк вистромив язика та безжально стиснув щелепи. Біль спалахнув вишукано й миттєво. Світ набув чіткіших обрисів. Майк помітив, що й досі тримає щербату колодку ножа й викинув її. Ось, нарешті, контрольний стіл — він здавався високим, як Еверест.

Майк підібгав здорову ногу й почав підводитися, хапаючись за край столу вільною рукою, — інша міцно стискала ремінь. Кутики рота опущені в тремтливій гримасі, очі примружені. Нарешті він спромігся випростатися. Він став, як лелека, намацуючи телефон. Ось він. Збоку на корпусі було приліплено три номери: пожежна станція, поліція та лікарня. Одним тремтячим пальцем, що здавався за милю від нього, Майк набрав лікарню: 555-3711. Почулися гудки, він заплющив очі… але вони широко розчинилися, коли на іншому кінці дроту почувся голос Клоуна Пеннівайза.

— Привітулі, ніґґере! — проверещав Пеннівайз, і у вухо Майка, наче скляна скалка, вп’явся його пронизливий сміх. — Шо скажеш? Як діля? Думаю, ти вже дохляк, а ти як гадаєш? Думаю, Генрі чудово справився! Хочеш кульку, Майкі? Хочеш кульку? Як ділюльки? Аго-гов!

Майк звів очі до маятникового годинника, до Годинника Мюллера, як вони його прозвали, і зовсім не здивувався, коли побачив, що циферблат замінило обличчя його батька, посіріле й поїдене раком. Очі закотилися, показуючи самі вибалушені білки. Зненацька батько вистромив язика, і годинник почав відбивати час.

Майк не втримався за стіл. Похитнувшись на здоровій нозі, він упав на підлогу. Телефон повиснув на дроті й колихався перед його обличчям, наче маятник гіпнотизера. Держати ремінь ставало дедалі важче.

— Аговчики, Амосе! — радісно кричав Пеннівайз зі слухавки. — То базіка з тобою Кінгфіш! Шо там як, а я то є тепер Кінгфіш у Деррі, і се то є прафта![736] Шо скажеш, пацанятко?

— Якщо хтось мене чує, — прохрипів Майк, — якщо є хто справжній за голосом, що я чую, поможіть. Мене звуть Майкл Хенлон, я в Деррійській публічній бібліотеці. Стікаю кров’ю. Якщо ви там, я вас не чую. Мені не дають вас почути. Якщо ви там, будь ласка, покваптеся.

Він ліг на бік, підтягнув ноги, згорнувшись у позу ембріона. Два рази обмотавши ремінь круг правої руки, він зосередився на тому, щоб втримати його, а тим часом світ віддалявся від нього, затьмарений пухкими, схожими на повітряні кульки, сірими хмарами.

— Привітулі-привітулі, діля в те’ як? — кричав Пеннівайз зі слухавки-маятника. — Привітулі, брудна дупуля! Привітулі,

4

КАНЗАС-СТРИТ, 12:20

— сказав Генрі Баверз. — Як діля, мала пизда?

Беверлі миттєво зірвалася на біг. Реакція була швидшою, ніж вони очікували, і вона могла б відірватися від них… якби не її довге волосся. Генрі схопив його за самі кінчики, шарпнув до себе. Він вишкірився їй в обличчя. Його подих був масним, теплим і смердючим.

— Як діля? — поцікавився Баверз. — Кудою це ти? Біжиш погратися зі своїми засраними дружбанами? У мене краща думка — відчикрижу тобі носа й примушу з’їсти. Як тобі таке?

Вона спробувала виборсатись. Генрі засміявся, смикаючи її голову туди-сюди. Ніж загрозливо виблискував на серпневому сонці.

Зненацька загудів автомобільний клаксон — довге, протяжне «бі-бііі!»

— Гей! Гей! Що це ви виробляєте? Ану відпустіть дівчинку!

То була бабуся за кермом доглянутого «форда» 1950 року.

Вона зупинилася біля узбіччя, перехилилася через вкрите рядном сидіння і визирала з пасажирського вікна. Вигляд її розгніваного, чесного обличчя вигнав з очей Віктора Кріса порожній, зачумлений вираз, і він нервово глипнув на Генрі.

— Що…