Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

А вітер продовжував розганятися.

7

ПІД МІСТОМ / 4:15 ПІСЛЯ ОБІДУ

Едді проводив їх темними тунелями з годину, можливо, й півтори, поки не зізнався (голос у нього був скоріше спантеличений, аніж наляканий), що вперше в житті він заблукав.

Вони й досі чули глухе ревіння води в трубах, та акустика в усіх цих тунелях була такою спотвореною, що неможливо було сказати, звідки воно долинало — спереду, ззаду, зліва, справа, зверху чи знизу. Сірники скінчилися. Вони загубилися в темряві.

Білл був наляканий… і досить сильно. Подумки він постійно повертався до розмови зі своїм батьком. «Дев'ять фунтів каналізаційних схем просто кудись зникли… Та до чого я веду: ніхто не знає, куди ведуть усі ті кляті труби з тунелями, або нащо вони взагалі треба. Поки вони працюють — усім байдуже. А коли щось не так, у водопостачальної служби завжди є три-чотири цапи-відбувайла, яким доведеться з'ясовувати, який насос накрився, або ж яка труба забилася… Там темно, там смердить, а ще там повно щурів. Цього цілком досить, аби туди не влізати, та найгірше те, що там можна згубитися. І таке вже траплялося».

«Траплялося. Траплялося. Таке вже траплялося…»

Звісно. Наприклад, по дорозі до Його лігва вони бачили ту купу кісток з гумованим ганчір’ям.

Білл відчув, як у голову постукала паніка, та він грюкнув перед нею дверима. Вона позадкувала, але вельми неохоче. Він усе одно чув її присутність: вона борсалася, зміїлася, наче жива істота, намагаючись прокрастись до його думок. До неї додалося настирливе питання, на яке в нього не було відповіді: убили вони Його чи ні? Річі сказав «так», Майк сказав «так», Едді теж погодився. Та йому не сподобався наляканий, невпевнений вираз, що він побачив на обличчі в Беверлі чи Стена, коли світло почало згасати, і вони почали виповзати з маленьких дверей, втікаючи від павутини, що з шелестом падала вниз.

— То що нам тепер робити? — спитав Стен.

Білл почув у його тремкому голосі наляканого маленького хлопчика, і він знав, що питання адресовано саме йому.

— Ага, — озвався Бен. — Що? Бляха, от якби в нас був ліхтар… та бодай свіч… свічка.

Біллові здалося, що в останніх трьох крапках він почув придушений хлип. Це налякало його більше, ніж будь-що. Бена приголомшила б звістка про те, що Білл вважав товстуна відважним та винахідливим, врівноваженішим од Річі та менш схильним до раптової істерики, ніж Стен. Якщо Бенова мужність збиралася от-от луснути, вони й справді потрапили в серйозну халепу. І думки в Білла крутилися не навколо скелета того чолов’яги з водоканалу — натомість він думав про те, як Том Сойєр та Беккі Тетчер заблукали в печері МакДуґала. Він відштовхував цю думку, та вона нишком поверталася. Знову й знову.

Його турбувало ще дещо, та ця ідея була надто масштабна й розмита для його втомленого хлопчачого мозку. Можливо, вона була невловимою саме через свою простоту: вони віддалялися одне від одного. Зв’язки, які з’єднували їх протягом усього літа, почали розчинятися. Вони зустрілися з Ним віч-на-віч і перемогли. Воно могло бути мертвим, як і гадали Річі з Едді, або Його могло бути так сильно поранено, що Воно проспить сотню, тисячу, десять тисяч років. Коли Воно зняло останню маску, вони побачили Його справжню подобу, і Воно було справді невимовно потворним, та після того, як розвіявся шок від першого погляду, Його фізична форма виявилася не такою вже й неосяжною, адже Його позбавили найстрашнішої зброї. Зрештою, усі вони бачили павуків. Вони були чужорідними й моторошними, аж мороз поза шкірою пробігав, і йому гадалося, що жоден із них тепер не зможе поглянути на павука

(якщо ми колись звідси виберемося)

й бридливо не здригнутися. Та, врешті-решт, павук — то лише павук. Мабуть, насамкінець, коли всі жахливі маски було скинуто, не лишалося нічого, що б людський мозок не подужав. Це була втішна думка. Нічого, окрім

(смертевогнів)

того, що чигало на них у потойбіччі, та, можливо, навіть те неймовірне живе світло, яке зачаїлося на порозі до макровсесвіту, також помирало або вмерло. Згадка про смертевогні та подорож у пітьму вже тьмянішала в його мозку, згадати їх ставало дедалі важче. Та не в цьому справа. Суть у тому, — він це відчував та не міг до кінця збагнути — що час їхнього братерства добігав кінця… воно закінчувалось, а вони й досі блукали в темряві. Той Інший плекав їхню дружбу й, певне, на деякий час вони стали чимось більшим, ніж просто зграйкою малечі. Та вони знову перетворювались на звичайних дітей. Білл відчував це так само, як і решта.

— Що далі, Білле? — спитав Річі, нарешті вимовивши це страшне питання.

— Я н-н-не зн-зн-знаю, — відповів він.