Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Я йду, Великий Білле! Річі поспішає на допомогу! Врятую твою стару тріснуту дупу! За мною висить боржок ще з того дня на Нейболт-стрит, пам'ятаєш?

— відпусТИ-И!!!

Тепер Йому було дуже боляче, і Річі зрозумів, що Воно зовсім не очікувало його нападу, адже вірило, що лише Білл може з ним битися. То й добре. Хай казиться. Річі не збирався з Ним вовтузитись: він не знав, чи можна Його взагалі прикінчити. А от Білла точно можна, і Річі відчував, що в Білла було обмаль часу, зовсім обмаль. Білл наближався до якоїсь величезної та бридкої несподіванки. До чогось, про що взагалі краще не думати.

Річі, ні! Повернись! Це кінець всього сущого! Це смертевогні!

Певне, це те, шо вмикаєш опівночі, як їдеш собі катафалком, сеньйор-ре… то є ти, моє миле дитятко? посміхнися, шоб я тебе вгледів!

І зненацька Білл був там, шурхотів темрявою

(по праву руку? по ліву? тут не було напрямку)

з того чи іншого боку. А трохи за ним Річі побачив/відчув, як щось хутко суне до них, і сміх закляк у його горлянці. То був бар’єр дивної форми поза законами геометрії, і людський розум не міг її зрозуміти. Натомість він розшифрував її, як зумів, — так само, як показав Його форму у вигляді Павука — і Річі побачив сіру стіну з титанічних скам’янілих кілків. Ці кілки безкінечно тягнулися вгору та вниз, наче пруття клітки. З-поміж них виривалося тьмяне світло. Воно сяяло та рухалося, всміхалося та шкірилося. Світло було живим.

(смертевогні)

Ба навіть більше, ніж живим: воно було сповнене сили — магнетизму, гравітації та, мабуть, ще чогось. Річі підкинуло, смикнуло вниз, закрутило й потягнуло. Здавалося, немов він потрапив у камеру велетенського колеса. Він відчував, як голодне світло пожадливо ковзає його обличчям і що воно… думало.

Це Воно, це Воно, Його решта.

— відпусти, ти обіцяв мене ВІДПУСТИТИ!

Знаю, моє миле дитятко, та іноді я брешу — моя мамця лупцює мене за таке, але татусь давно махнув рукою.

Він відчув, як Білл полетів до одної з прогалин у стіні, відчув, як до нього потягнулися лихі пальці світла, і, сконцентрувавши всі сили в останньому зусиллі, сягнув по друга.

Білле! Руку! Дай руку! РУКУ, ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ, ДАЙ РУКУ!

Білл вистромив до нього руку, пальці стискалися й розтискалися, а живий вогонь повзав та крутився на Одриній обручці, розмальовуючи її арабесками та рунічними візерунками: колеса, півмісяці, зірки, свастики, з’єднані кола, що зросталися в ланцюги. Біллове обличчя, наче татуюванням, так само заплямувало світлом. Річі простягнув руку, з усіх сил потягнув її до друга, у той час як у його вухах кричало, торохкотіло й рюмсало Воно.

(не зловив, о любий Боже, я його не зловив, він зараз проскочить туди)

А тоді пальці Білла зімкнулися на руці Річі й він стиснув її в кулак. Ноги Білла прослизнули в шпарину між тими скрижанілими стовбурами, і на одну божевільну мить Річі усвідомив, що бачить у них усі кістки, вени й капіляри — скидалось на те, наче Білл наполовину заліз до пащі найпотужнішого у світі рентгенівського апарата. Річі відчув, як м’язи на його руці розтягнулися, немов іриска, відчув, як заскрипів, застогнав плечовий суглоб, протестуючи проти зростаючого нелюдського навантаження.

Він зібрав докупи всі сили й закричав: «Витягуй нас! Витягуй нас назад, бо я тебе вб’ю! Я… я до смерті заб’ю тебе Голосами!»

Павук знову завищав, і зненацька Річі відчув, як усім його тілом потужно хвицнули, немов батогом. Його рука перетворилася на суцільну, розпечену до білого агонію. Біллова рука почала висковзати з його хватки.