Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Майк кивнув.

— Його батько божевільний.

Майк знову кивнув. Він уже чув подібні розмови у місті, а кілька поглядів, які він устиг кинути на містера Баверза, лише підкріплювали ці заяви.

— Він не просто пришелепуватий, — сказав Вілл, підпалюючи самокрутку «Буглер»[626] та споглядаючи свого сина. — По ньому вже давно жовтий дім плаче. Він таким з війни повернувся.

— Гадаю, Генрі теж божевільний, — сказав Майк. Він говорив тихо, але впевнено, і Вілл почув підтвердження власним побоюванням… хоча навіть після всіх події у своєму нелегкому житті, коли він мало не згорів живцем у тому нелегальному, нашвидкуруч сколоченому шинку під назвою «Чорна мітка», Вілл не міг повірити, що малий Генрі теж був божевільним.

— Ну, він забагато слухав свого батька, але то природна річ, — відповів Вілл.

Але в цьому випадку його син був ближчий до правди. Чи то через постійне спілкування з татом, чи через щось іще (може, якийсь внутрішній розлад), Генрі Баверз повільно, але невпинно втрачав рештки здорового глузду.

— Я не хочу, аби про тебе пустили славу втікача, — сказав Вілл, — але ти негр, тож тобі ще доведеться побігати. Розумієш, про що я?

— Так, татку, — відповів Майк і згадав свого шкільного товариша, Боба Ґотьє, який намагався пояснити Майку, що слово «ніґґер» не може бути поганим, бо його батько весь час так казав. Боб із усією відвертістю повідомив Майка, що то було хороше слово. Коли по п’ятницях увечері показували боксерські поєдинки, і боєць зазнавав страшенних побоїв та все одно тримався на ногах, то його батько казав, що «в нього голова дебела, наче в ніґґера». Коли хтось по повній викладався на роботі (а містер Ґотьє працював у міському «Стар Біфі»), то його батько казав, що «чоловік вколює, як ніґґер». «А мій тато такий самий християнин, як і твій», — підсумував Боб. Майк пам’ятав, як подивився тоді в його чесне біле мишаче обличчя, обрамлене брудним хутром на каптурі поношеного зимового комбінезону, і відчув не злість, а неймовірний сум, від якого хотілося плакати. По обличчю Боба він бачив, що хлопець говорив це зі щирими, добрими намірами, але відчував лише самотність, відчуженість і величезну, марну порожнечу між ним і собою.

— Бачу, ти розумієш, про що я, — сказав Вілл і скуйовдив синові волосся. — Усе зводиться до того, що ти маєш бути обережним, коли відстоюєш свої права. Спитай сам у себе, чи варто заїдатися з Генрі Баверзом. Як гадаєш?

— Ні, — відповів Майк, — ні, не варто.

Але невдовзі він змінив свою думку. Це сталося третього липня 1958 року.

4

Поки Генрі Баверз, Віктор Кріс, Ригайло Хаґґінс, Пітер Гордон та придуркуватий школяр на ім’я Стів Седлер (якого також прозвали Лосем[627] — на честь персонажу коміксів із серії «Арчі») гналися за Майком Хенлоном через залізничне депо, а потім ще півмилі до Пустовища, Білл і решта Невдах сиділи на березі Кендаскіґ і розмірковували над своїми кошмарними питаннями.

— Гадаю, м-мені в-відомо, д-де в-в-воно є, — нарешті увірвав тишу Білл.

— У каналізації, — сказав Стен, і всі підскочили від несподіваного різкого хрипіння — Едді винувато посміхнувся та опустив інгалятор на коліно.

Білл кивнув:

— Я п-п-питав свого ба-батька про к-к-каналізацію п-пару д-д-днів т-т-тому.

— Раніше там було суцільне болото, — розповів Зак синові. — Засновники примудрилися розташувати теперішній центр міста в найгіршій його частині. Той відрізок Каналу, що проходить під Центр-стрит та Головною вулицею, насправді не що інше, як водостік, який утримує Кендаскіґ. Цілий рік водостоки стоять порожніми та відіграють свою роль лише навесні, коли починається відлига чи повінь..

Зак замовк, напевне, згадуючи, що саме повінь забрала минулої осені його молодшого сина, а потім закінчив думку: