Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Звісно, Великий Білле, — відповів Річі й одразу, без жодного викаблучування, зняв радіо з гілки та вимкнув. Білл цьому не сильно зрадів — тиша, яку уривав лише дзюркіт води й далекий гул водонапірних механізмів, тепер здавалася надто промовистою. Очі друзів були прикуті до Білла, і йому хотілося сказати, аби вони припинили на нього витріщатися, бо що ж він їм, потвора якась, чи що?

Але, звісно, він не міг цього зробити, бо Невдахи всього-на-всього чекали пояснень, що буде далі. Вони дізналися про страхітливі речі й тепер мусили вирішити, як їм діяти. «Чому я?!» — хотілося крикнути Біллу, але він і сам знав, чому. Тому що, подобалося це йому чи ні, його було обрано на цю посаду. Він був генератором ідей, його брата вбило бозна-що, але найголовніша причина полягала в тому, що якимось незбагненним чином він устиг перетворитися на Великого Білла.

Він глянув на Беверлі та швидко відвів погляд від її спокійних, довірливих очей. Коли він дивився на Беверлі, у животі ставало млосно та якось тріпотливо.

— Ми н-не мо-можемо п-піти в п-п-поліцію, — зрештою сказав він, і власний голос здався йому надто гучним і різким. — Ми н-не м-м-можемо п-піти до б-б-батьків. Якщо, зві-звісно…

Він із надією поглянув на Річі.

— Як що-що-щодо твоїх м-мами й т-тата, ч-ч-чотириокий? 3-з-здається, в-вони в т-тебе н-нор-мальні…

— Господ’рю, — відповів Річі голосом Мажордома Тудлза, — ви й гадки не маєте про моїх панотця й паніматку. Вони…

— Говори по-людськи, Річі, — подав голос Едді, який сидів біля Бена. Причина, з якої він обрав це місце, була досить простою — Бен відкидав достатньо розлогу тінь, щоби сонце не попадало на Едді. Його обличчя здавалося маленьким, загостреним і втомленим, наче обличчя старої людини. У правій руці він тримав інгалятор.

— Вони б вирішили, що мене треба здати в «Джуніпер Гілл», — закінчив Річі. Сьогодні він одягнув старі окуляри. Учора друг Генрі Баверза на ім’я Ґард Єгермейер підкрався до Річі, коли той вийшов із «Деррійського морозива». «Тримай квача!» — гукнув Єгермейер, який був фунтів на сорок важчий за Річі, та з усієї сили ляснув його по спині зціпленими в замок руками. Річі полетів у канаву, впустивши своє фісташкове морозиво у вафельному ріжку. Окуляри злетіли з носа, а ліве скельце розбилося. Мати страшенно розгнівалася з цього приводу та не йняла ніякої віри поясненням Річі.

— Мені відомо тільки те, що ви забагато дуроплясів виправляєте, — сказала вона тоді. — Чесне слово, Річі, невже ти думаєш, що десь росте окулярне дерево, з якого ми знімаємо нову пару щоразу, як ти поб’єш старі?

— Але ж, мамо, той хлопець мене штовхнув, підкрався ззаду, здоровань такий, і штовхнув мене… — пробелькотів Річі та мало не заплакав. Мама не розуміла його, і це завдавало ще більше болю, ніж удар, яким його послав у канаву Ґард Єгермейер — такий тупак, що його навіть до літньої школи не посилали.

— І чути нічого не хочу, — категорично відповіла Меггі Тозіер. — Наступного разу, як твій тато прийде додому заморений Після третьої нічної зміни поспіль, Річі, ти подивися на нього та Подумай. Добре подумай.

—Але ж, мамо…

— Годі, я сказала, — відрубала вона, і найгіршим було те, що її голос бринів від сліз. Вона вийшла з кімнати та надто голосно увімкнула телевізор. Річі сидів за кухонним столом, лишившись сам на сам зі своєю бідою. Цей спогад змусив його знову похитати головою:

— З моїми батьками все гаразд, але в подібні речі вони ніколи не повірять.

— А як що-що-щодо інших д-д-дітей?

Через багато років Білл пригадає, як вони тоді озирнулися, ніби шукаючи відсутнього.

— Та хто ще? — з сумнівом запитав Стен. — Я не думаю, що зможу довіритися ще комусь.

— Т-т-так само… — стурбовано відповів Білл, і всі замовкли, поки він міркував, що робити далі.

З