Розділ «Частина третя Дорослі»

«Великий, як сво…» — подумав Річі, і тут знову вдарив той біль. Заганяючи іржаві шпичаки в м’яке желе його очей. Річі скрикнув, хапаючись собі за обличчя.

— Перш ніж прибирати скалку в сусіда свого з ока, заопікуйся колодою в оці власному, — оголосив клоун, слова його гуркотіли, вібрували, і Річі знову оповило тим солодкавим смородом трупного віддиху одоробла.

Поглянувши вгору, він зробив з півдесятка поспішливих кроків назад. Упершись долонями в рукавицях собі в обтягнуті потішними панталонами коліна, клоун нахилявся.

— Бажаєш іще погратися, Річі? Сподобається, якщо я покажу пальцем на твою цюцюрку й подарую тобі рак простати? Або можу показати на твою голову й подарую тобі гарнюню пухлину мозку — хоча, певен, дехто скаже, що то лише додаток до того, що там і так було. Я можу показати на твій рот і оте дурне теліпайло, твій язик, перетвориться всього лиш на гнійну болячку. Я це можу зробити, Річі. Бажаєш переконатися?

Очі клоуна ширшали, ширшали, і в тих чорних зіницях, кожна велика, як м’яч для софтболу, Річі побачив ту божевільну порожнечу, що напевне існує поза вінцями всесвіту; він побачив якийсь гівняний тріумф, що, як він відчував, може звести його з розуму. І в ту мить він розумів, що Воно було здатне зробити будь-що з того, і навіть більше.

І знов він почув, як промовляє його рот, але цього разу звучав не його власний голос і жоден з його роблених, колишніх чи теперішніх Голосів; це був Голос, якого він ніколи раніше не чув.

Пізніше він розповідатиме іншим, вагаючись, що то був Голос містера Дзиґосракого Ніґґера, гучний і гордий, самопародійний і ущипливий[581]. «Від’їбися, ти, старе білосраке кловняро! — загорлав Річі, і зненацька він уже знову сміявся. — Не застуй м’ні сонця, ти, мазафака! Шо хо’балакаю, де хо’гуляю, великого хера на тебе кладу, бо такого маю! Час маю і натхнення маю, свої плани маю, а ти лайно жуй, геть уйобуй! Чуєш мене, ти, діряве та дике гузно білопике?»

Річі здалося, що клоун відсахнувся, але він не завис на місці, щоб з’ясовувати це напевне. Він побіг, лікті зарухалися поршнями, поли піджака крилами летіли позаду, незважаючи на батька, котрий був зупинився, щоб його малюк міг помилуватися Полом, а тепер тривожно витріщився на Річі, як на скаженого.

«Фактично, людоньки, — думав Річі, — я й почуваюся так, наче сказився. Ох, Господи, чи не назавжди. Та це ж була найгівняніша в історії імітація Грандмастера Флеша, але якось цей трюк подіяв, якось…»

Та потім голос клоуна загримів позаду нього. Батько малюка його не почув, але обличчя маленького хлопчика раптом скривилося і він почав репетувати. Татусь підхопив синочка на руки, пригорнув його, збентежений. Навіть крізь власну нажаханість Річі ясно спостеріг це маленьке побічне шоу. Голос у клоуна був чи то сердито-розвеселеним, чи то просто сердитим:

«Ми маємо те око, тут, унизу, Річі… ти мене чуєш? Те, що повзає. Якщо ти не бажаєш полетіти звідси, не бажаєш сказати прощавай, тоді ти спустишся вниз під ось це місто й віддаси велику шану одному знаменитому великому оку! Спускайся донизу й побачишся з ним у будь-який час! У будь-який час, який тобі до вподоби. Ти мене чуєш, Річі? Принось із собою своє „йо-йо“. Хай Беверлі одягне велику пишну спідницю з чотирма чи п’ятьма нижніми спідничками. Та хай одягне собі на шию обручку свого чоловіка! А Едді щоб був у своїх двоколірних туфлях. Ми пограємо всякого рокабілі, Річі! Ми будемо грати ТІЛЬКИ ВСІІІІ ХІТИ!»

Досягши хідника, Річі наважився кинути погляд назад, і те, що він побачив, було аж ніяк не втішливим. Пола Баньяна так і не було на місці, але й клоуна також не було. Там, де перед тим стояли вони, тепер височіла двадцятифутова пластмасова статуя Бадді Холлі. На одному з вузьких лацканів його картатого спортивного піджака був круглий значок із написом: ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА «ВСІ МЕРТВІ».

Одну дужку окулярів Бадді було полагоджено за допомогою клейкої стрічки.

Той маленький хлопчик усе ще істерично ревів; його батько поспішно йшов із заплаканим сином на руках назад у бік середмістя. Річі він обійшов по широкій дузі.

Річі вирушив уперед,

(«ноги мене не зрадили цього разу»)

намагаючись не думати про

(«Ми будемо грати ТІЛЬКИ ВСІІІІ ХІТИ!»)

те, що щойно було трапилося. Єдине, про що йому хотілося думати, це про монструозну дозу віскі, яку він вихилить у барі Деррійського «Таун Хаусу» перед тим, як піднятися нагору й поспати.

Ця думка про випивку — просту, банальну випивку — дещо покращила йому настрій. Він знову озирнувся назад, і той факт, що Пол Баньян повернувся, стояв і щирився до неба, з пластиковою сокирою в себе на плечі, покращив настрій Річі ще дужче. Він пішов швидше, даючи драла, збільшуючи відстань між собою й тією статуєю. Він навіть почав було думати про можливу галюцинацію, коли той біль знову вдарив йому в очі, глибокий і жорстокий, змусивши його хрипло скрикнути. Якась гарненька юна дівчина, що йшла попереду нього, мрійливо поглядаючи вгору на просвіти між хмарами, оглянулася, завагалася, та потім поспішила до Річі.