Річі ніколи не просив у матері пояснити цю фразу.
Батько Річі залишався нейтральним щодо рок-н-ролу, і його, можливо, можна було б схилити на свій бік, але в душі Річі розумів, що бажання матері-щодо цього будуть панівними — у всякому разі, поки йому не виповниться шістнадцять чи сімнадцять, — а на той час, як непорушно була впевнена його мати, вся ця рок-н-ролова манія, що охопила країну, вже минеться.
Річі ж вважав, що Денні й «Джуніори» мають більше рації щодо цього, аніж його матуся — рок-н-рол ніколи не помре[561]. Сам Річі обожнював цю музику, хоча мав тільки два її джерела — «Амерікен Бендстенд» після полудня на «Сьомому каналі» та передачі радіостанції WMEX із Бостона ввечері, коли рідшав ефір і захоплений, захриплий голос Арні Ґінсберга напливав хвилями, немов голос якогось викликаного під час спіритичного сеансу духа. Ці ритми робили дещо більше, ніж просто радували Річі. Вони допомагали йому почуватися більшим, дужчим, сповненим життя. Коли Френкі Форд співав «Морський круїз»[562], або Едді Кокрен співав «Меланхолію літньої доби», Річі натурально переповнювався щастям. У цій музиці бриніла потужність, яка, здавалося, повноправно належить усім щуплим дітям, товстим дітям, потворним дітям, сором’язливим дітям — невдахам усього світу, коротше кажучи. У ній він вчував відчайдушно шалену електричну напругу, яка мала силу як убивати, так і підносити. Він боготворив Фетса Доміно[563] (поряд з яким навіть Бен Генском здався б сухорлявим і струнким) і Бадді Холлі, котрий, точно як Річі, носив окуляри, і Верескливого Джея Гокінса, який вистрибував на своїх концертах із труни (чи принаймні так чув Річі), і «Довеллз»[564], які танцювали не згірш за чорних.
Ну, майже.
Він знав, що колись матиме рок-н-ролу скільки завгодно — Річі не сумнівався, що його так само гратимуть, коли мати нарешті здасться й дозволить слухати — хоча цього не станеться 28 березня 1958-го року, чи 1959-го… чи…
Річі відірвався очима від стенду… і тоді… ну, тоді він, мабуть, задрімав. Це було єдине логічне пояснення. Те, що трапилося тоді, може відбуватися тільки у снах.
І от тепер він знову опинився тут, Річі Тозіер, котрий отримав зрештою весь той рок-н-рол, якого йому колись бажалося… і з’ясував, на щастя, що цього недостатньо. Його погляд метнувся до стенду перед Міським центром, і він, з певного чину моторошним передбаченням, побачив таке:
14 ЛИПНЯ ХЕВІ-МЕТАЛ-МАНІЯ «ДЖУДАС ПРІСТ» «АЙРОН МЕЙДЕН» КУПУЙТЕ КВИТКИ ТУТ АБО У БУДЬ-ЯКОМУ ВІДДІЛКУ МЕРЕЖІ «ТІКЕТРОН»«Десь по дорозі вони загубили згадку про „здорову розвагу“, — подумав Річі, — але, наскільки я можу судити, це єдина відмінність».
І почув Денні & «Джуніорів», віддалено й приглушено, немов голоси, що долітають довгим коридором з якогось дешевого радіоприймача: «Рок-н-рол ніколи не помре, йому немає кінця… він увійде в історію… ось побачиш, друже мій, він завжди буде в наших серцях…»
Річі оглянувся на Пола Баньяна, святого покровителя Деррі, який постав тут, бо, згідно з оповідками, саме тут витягали колоди, які сплавляли згори по річці. Були часи, коли і Кендаскіґ, і Пенобскот навесні перетворювалися на простори суцільних колод, їхні чорні, дерев’янисті шкури зблискували на весняному сонечку. Хто мав спритніші ноги, той міг пройти від «Спа Воллі» на Пекельній ділянці до «Шахраїв» у Брустері («Шахраї» — то була таверна з такою жахливою репутацією, що зазвичай її називали «Відром крові»), не замочивши чобіт вище третього хрестовиння своїх сирицевих шнурків. Чи то так розповідалося в юності Річі, і йому ніби пригадувалося, ніби дещиця Пола Баньяна була присутня в кожній з тих історій.
«Старий друзяка Пол, — думав він, дивлячись угору на пластикову статую. — Що ти робив, поки мене тут не було? Створював нові річкові русла, коли йшов утомлений додому, тягнучи за собою сокиру? Створював якісь нові озера, коли тобі хотілося такої глибокої ванни, щоб у ній можна було сидіти, занурившись по шию? Лякав ще якихось малих дітлахів, як був налякав мене того дня?»
Ах, і раптом він згадав геть усе, так ото, як буває, коли ви згадуєте слово, що довго танцювало у вас на кінчику язика.
Отак він тут сидів, на такому ж ласкавому березневому сонечку, трохи куняючи, думаючи піти додому, застати останні півгодини «Бендстенду», і раптом в обличчя йому майнуло теплим повітрям. Так, що здмухнуло назад волосся з лоба. Він поглянув угору, і велетенське пластмасове лице Пола Баньяна виявилося просто в нього перед лицем, більше за будь-яке лице на кіноекрані, воно заповнювало все. Та хвиля повітря утворилася, коли Пол нахилявся… хоча зараз він більше не зовсім був схожим на Пола. Лоб у нього тепер був низький і поритий; з червоного, як у давнього п’яниці, носа стирчали жмуття дротяного волосся; очі мав заплилі кров’ю, а одне з них ще й трохи зизувате.
Сокира вже не лежала в нього на плечі. Пол спирався на її сокирище, її обух устиг прорити борозну в бетонному хіднику. Пол так само посміхався, але нічого веселого тепер у тій посмішці не вбачалося. З-поміж його велетенських жовтих зубів віяло смородом, наче десь у спекотнім підліску догнивали маленькі звірята.
— Я тебе зараз з’їм, — промовив велетень низьким гуркотливим голосом. То був звук валунів, що котяться, б’ючись один об один, під час землетрусу. — Якщо ти не повернеш мені мою квочку, губну гармошку й торби із золотом, я тебе з’їм просто зараз нахер!
Від віддиху цих слів на Річі, немов вітрило під ураганом, стріпнулася й залопотіла сорочка. Він зіщулився проти спинки лави, очі вибалушені, волосся сторчма на всі боки, наче пір’я, всуціль оповитий трупним смородом.
Велетенське страховисько почало реготати. Воно вхопилося руками за сокирище, як міг би вхопитися Тед Вільямс[565] за свій улюблений бейсбольний кий (чи то за ясеневий держак, якщо вам так більше подобається), і висмикнуло сокиру з вибоїни, проробленої нею у хіднику. Сокира почала здійматися у повітря. Вона видавала негучний, смертельний шелест. Річі раптом уторопав, що велетень збирається зараз розрубати його навпіл.
Але відчув, що не в змозі поворухнутись, усього його охопила якась тупа апатія. Що це означало? Він задрімав і бачить сон. У будь-який момент якийсь водій натисне клаксон на дитину, що перебігає дорогу, і він прокинеться.
— Саме так, — прогуркотів велетень, — ти прокинешся в пеклі.
І в останню мить, коли його сокира здійнялася вгору, зависнувши там, Річі зрозумів, що це зовсім не сновидіння… а якщо й сновидіння, то таке, що може вбити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Воно» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя Дорослі“ на сторінці 61. Приємного читання.