Розділ «Частина третя Дорослі»

Намагаючись крикнути, але не видаючи ні звуку, він скотився з лави на розрівняну граблями гравійну ділянку, яка оточувала те, що недавно було статуєю, а тепер залишилося тільки постаментом з двома величезними сталевими стрижнями, які стирчали з тих місць, де перед тим були ноги. Звук сокири, що опускалася, наповнив світ її масивним, настирним шерехом; вищир велетенського страховиська перетворився на гримасу вбивці. Воно так далеко відтягнуло губи з зубів, що його пластикові, червоні, моторошно червоні ясна аж блищали.

Лезо сокири рубонуло по лаві там, де лише щойно сидів був Річі. Воно було таким гострим, що не пролунало майже жодного звуку, натомість лава вмент розчахнулася надвоє. Половинки відвалилися одна від одної, а деревина всередині, під шкіркою зеленої фарби, виявилася яскравою і якоюсь нудотно-білою.

Річі опинився на спині. Усе ще намагаючись закричати, він сунувся, відштовхуючись п’ятами. Гравій забивався йому за комір сорочки, ззаду в штани. А над ним баштою височів Пол, дивлячись униз на нього очима завбільшки з кришки люків; Пол височів, дивлячись униз на одного маленького хлопчика, що щулився на гравію.

Велетень зробив крок до нього. Річі відчув, як здригнулася земля, коли опустився чорний чобіт. Хмарою спурхнув гравій.

Річі перекотився на живіт й непевно зіп’явся на рівні. Ноги його кинулись бігти ще до того, як він віднайшов рівновагу, і в результаті він знову впав долічерева. Почув, як хрипло хекнуло вітром з його легень. Волосся спадало йому на очі. Він бачив машини, що, як і кожного дня, проїжджали по Канал-стрит і Головній вулиці, немов нічого не відбувається, немов ніхто у жодній із тих машин не бачить чи не переймається тим, що Пол Баньян ожив і зійшов зі свого п’єдесталу, щоб скоїти вбивство сокирою завбільшки ледь не як автодім класу люкс.

Сонячне світло померхло. Річі лежав у смузі тіні, що формою нагадувала людину.

Підхопившись на коліна, він ледве не впав на бік, але спромігся підвестись на рівні й щодуху побіг — він біг, підкидаючи коліна майже до самих грудей, і лікті рухалися поршнями. Позаду себе він чув, як знову громадиться той жахливий, настирливий шерех, звук, що насправді здавався зовсім не звуком, а тиском на шкіру й барабанні перетинки: «Свіііппппп!..»

Земля струснулась. У Річі заторохтіли, вдаряючись між собою, верхні й нижні зуби, наче тарілки під час землетрусу. Йому не треба було озиратись, аби зрозуміти, що це сокира Пола щойно врізалася в хідник аж по сокирище за кілька дюймів від його ніг.

Таке безумство — він почув у себе в голові спів «Довеллз»: «Хлоп’ята в Бристолі спритні, як пістолетний вогонь! Коли танцюють Бристоль-стомп, це не для сонь…»

Він вирвався з-під велетенської тіні знову на сонячне світло, і тієї ж миті почав реготати — тим самим виснаженим сміхом, що видобувся з нього, коли він кинувся вниз по сходах у «Фрізіс». Хекаючи, і знову та пекуча голка у нього в боці, він нарешті ризикнув кинути погляд назад через плече.

Там, де й завжди, на своєму постаменті, стояла статуя Пола Баньяна, сокира на плечі, сам, задерши голову, зирить на небо, губи розтягнуті у вічній оптимістичній усмішці міфічного героя. Лава, яку було розрубано навпіл, стояла цілою й неушкодженою, дякуємо, ми такі раді. Гравій, там, де Високий Пол («Ой, він мій янгол», — маніакально проспівала Аніта Фунічелло в голові в Річі[566]) ступив своєю велетенською ногою, був бездоганно рівним, за винятком того місця, де його посунув головою Річі, коли впав

(«тікаючи від цього велетня»)

сонний. Відбитка ступні там не було, як і зробленого сокирою розрубу в бетоні. Нічого такого тут не трапилося, а тільки хлопчик, за яким гналися інші хлопці, старші хлопці, наснив собі дуже крихітний (але дуже потужний) сон про смертоносного Колоса… про Гігантського Економ-Розміру Генрі Баверза, якщо вам так більше сподобається.

— От лайно, — промовив Річі слабеньким, тремтячим голосом, а потім непевно реготнув.

Він постояв там ще деякий час, чекаючи, чи не ворухнеться знову статуя — може, підморгне, може, перекине сокиру з одного плеча на інше, може зійде вниз і кинеться на нього знову. Але ж, звичайно, нічого такого не відбулося.

Звичайно.

Що нам турбуватися? Га-де-га-га-га.

Задрімав. Наснив. І не більше.

Але, як одного разу зауважив Ейбрегем Лінкольн, чи Сократ, чи хтось ще такий: хорошого потрошку. Час було йти додому й заспокоїтися; зробити, як Кукі в «77 Сансет Стрит», — залягти й розслабитися[567].

І хоча швидше було б скоротити собі шлях через терени Міського центру, він вирішив цього не робити. Не хотів знову наближатися до статуї. Тому пішов довшою, кружною дорогою, а ввечері вже й не пам’ятав про цю пригоду.