Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Звідки ти знаєш?

Бен здвигнув плечима. Просто знає, проказував той жест, і Едді промовчав.

Відпочивши, Бен узяв третю дошку — найтовщу з тих чотирьох чи п’яти, які він насилу дотягнув через місто до Пустовища — і акуратно приладнав її до нижньої в потоці дошки, косо забивши один її кінець у поточину, а другий вперши в ту дошку, яку тримав Білл, створивши таким чином підпору, яку він був позначив ще на своєму вчорашньому рисунку.

— Гаразд, — мовив він, відступаючи. І усміхнувся хлопцям. — Тепер ви вже можете відпустити. Мул між двома дошками братиме на себе більшу частину тиску. Решту візьме ця підпора.

— А вода її не змиє? — спитав Едді.

— Нє. Вода засуне її ще глибше.

— Я-а-акщо ти п-п-помиляєшся, ми м-у-усимо т-т-тебе вбити, — сказав Білл.

— Це кльово, — дружелюбно відгукнувся Бен.

Білл з Едді відступили. Дві дошки, що утворювали основу греблі, трішки порипіли, трішки похилилися… але то й усе.

— А щоб мені хутко всратися! — схвильовано репетнув Едді.

— Це к-к-класно, — промовив Білл.

— Йо, — сказав Бен. — Давайте поїмо.

4

Вони сиділи на березі та їли, майже не розмовляючи, дивлячись, як вода накопичується перед греблею і обтікає кінці дощок. Едді побачив, що вони вже дещо заподіяли географії річкових берегів: відхилена течія вирізала в них фестончаті пройми. Поки він дивився, потік достатньо підмив протилежний берег, щоб викликати там невеличку лавину.

Вище греблі вода утворила приблизно круглої форми лиман, а в одному місці вона уже буквально затоплювала берег. Веселі, блискотливі ручаї побігли в траву й підлісок. До Едді поступово почало доходити те, що Бен знав від самого початку: греблю вже збудовано. Зазори між дошками й берегами стали водоспускними шлюзами. Тоді Бен не був спроможний пояснити цього Едді тому, що сам не знав цього слова. Вище дощок Кендаскіґ уже стала більш повноводною. Ті хихотливі звуки мілкої води, яка, лопочучи, прокладала собі шлях по каменях і гальці, вже пропали; усі камені в руслі вище греблі опинилися під водою. Час від часу у воду хлюпався, підмитий потоком, що ширився, черговий шмат дернини з землею.

Нижче греблі річище було майже порожнім; посередині бадьоро дзюркотіли тоненькі цівки, а більше майже нічого, Камені, які тільки Богу відомо відколи пролежали під водою, висихали на сонці. Едді дивився на ці валуни з легким зачудуванням… і тим, іншим, дивним відчуттям. Вони це зробили. Вони. Він побачив, як там стрибає жабка, і подумав, що старий друзяка містер Шкряк, мабуть, дивується, куди поділася вода. Едді розсміявся вголос.

Бен акуратно складав порожні обгортки до принесеної ним торбини для ланчу. Обидва, і Едді й Білл, були зачудовані ряснотою наїдків, які він з діловитою спритністю був навикладав:

два сандвічі з арахісовим маслом і джемом та один сандвіч з ковбасою, варене яйце (в комплекті з дрібкою солі, загорнутої в маленький шматочок вощеного паперу), два пиріжки з інжиром, три великих коржики з кришеним шоколадом та шоколадне тістечко «Рінг-Дінг».

— Що твоя ма сказала, коли побачила, як тебе сильно потріпали? — запитав у нього Едді.

— Гмммм? — відірвався очима Бен від води, що ширилася перед греблею, і делікатно відригнув у тильний бік долоні. — О! Ну, я знав, що вчора під вечір вона піде скуплятися по харчі, а отже, зміг раніше за неї дістатися додому. Я скупався у ванні, помив голову. Потім я викинув геть светра та джинси, в яких тоді був. Я не знаю, чи помітить вона, що вони зникли. Зі светром, мабуть, ні, в мене багато светрів, але джинси, гадаю, мені доведеться самому купити нові, перш ніж вона почне нюшити по моїх шухлядах.