Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

«Не будь таким полохливим, — відповів він сам собі непевно. — Вони тоді познаходили все, що можна було знайти, п’ятдесят років тому. Після того, як те трапилось. А якщо навіть не все, якісь інші хлопці — або й дорослі — познаходили… відтоді. Чи ти вважаєш, ніби ти єдиний, хто приходив сюди по сувеніри?»

«Ні, ні, я так не вважаю. Але…»

«Але що? — вимогливо перепитав у нього в голові здоровий глузд, і Майк подумав, що той дещо занадто голосно промовляє, дещо занадто швидко. — Якби навіть тут щось таке ще залишалося, воно б давно зогнило. А отже… що?»

Майк знайшов у бур’янах потріскану шухляду від конторського бюро. Поглянув на неї, відкинув убік і просунувся трохи ближче до підвального провалля, де всього такого було рясніше. Там він напевне що-небудь знайде.

«Але що, як там привиди? Ось про що йдеться. Що, як я побачу руки, які здіймаються над краєм цього провалля, і що, як вони почнуть надходити — діти у рештках свого святкового великоднього вбрання, вбрання, яке все зотліле та рване, і тавроване п’ятдесятьма роками весняної грязюки й осінніх дощів, ізлежаних зимових снігів. Діти без голів (він якось чув у школі, ніби після того вибуху одна жінка знайшла голову когось із жертв на дереві в себе на задньому подвір’ї), діти без ніг, діти оббіловані, як риба тріска, просто діти такі, як я, які могли прийти сюди гратися… гратися там унизу, у темряві… під похиленими залізними фермами й великими старими іржавими зубчастими колесами…»

«Ой, припини, заради Бога!»

Але йому пересмикнуло хребта дрожем, і він вирішив, що час уже взяти щось — абищо — і накивати к-чорту звідси п’ятами. Він нахилився, тягнучи руку майже навмання, і підібрав якесь зубчасте коліщатко, приблизно дюймів сім діаметром. У кишені в нього був олівець, тож він і скористався ним, швиденько, аби повиколупувати з зубців землю. Потім Майк поклав цей сувенір до кишені. Тепер можна йти. Ось зараз він уже піде, так…

Проте його ступні потроху рухалися в хибному напрямку, до провалля, і Майк із якимсь понурим жахом усвідомив, що має потребу зазирнути вниз. Він мусить побачити.

Ухопившись для опори за якийсь ніздрюватий брус, що стирчав похило з землі, Майк хитнувся вперед, намагаючись побачити, що там внизу, усередині. Це йому не зовсім вдалося. Він уже наблизився на відстань п’ятнадцяти футів до краю провалля, але все одно це було ще далекувато, щоб побачити його дно.

«Мені байдуже, побачу я те дно, чи ні. Я повертаюся. Сувенір у мене вже є. Я не маю потреби зазирати ні до якої старої паршивої діри. І в татовій записці було, щоб я тримався подалі від неї».

Але та хвороблива, майже гарячкова цікавість, що його охопила, не відпускала. Він наближався до провалля крок по кроку, нудотно, цілком розуміючи — щойно цей дерев’яний брус кінчиться, йому вже не буде за що триматися, а також розуміючи, що ґрунт тут дійсно багнистий, хисткий. Місцями вздовж краю провалля він бачив западини, наче осілі могили, і розумів, що то місця попередніх обрушин.

З серцем, що гупало йому в грудях неначе суворо розміреними кроками солдатських чобіт, він досяг краю і подивився вниз.

Птах сидів у проваллі на гнізді й дивився вгору.

Спершу Майк не був певен, що саме він бачить. Усі нерви й провідні шляхи в його тілі, здавалося, заклякли, включно з тими, які проводять думки. То був не просто шок від побаченого птаха-монстра, птаха, в якого груди були помаранчевими, як у перелітного дрозда, і чиє пір’я було невиразним розсипчасто-сірим пір’ям горобця — то був більшою мірою шок від цілком несподіваного. Він очікував монолітів машинерії, напівугрузлих у застійні калюжі й чорну грязь; натомість він дивився вниз на велетенське гніздо, що заповнювало дно від краю до краю й від стіни до стіни. Воно було складене з такої кількості тимофіївки[313], що з цієї трави можна було б нагромадити дюжину тюків сіна, але ця трава була сріблястою, старою. Птах сидів посередині гнізда, в нього були яскраво окільцьовані, чорні, як свіжа, тепла смола, очі — і на якусь божевільну мить, перш ніж його параліч минувся, Майк у кожному з них побачив своє відображення.

А потім раптом земля здвигнулася, втікаючи йому з-під ніг. Він почув, як рвуться, піддаючись, неглибокі корені, і зрозумів, що сунеться.

З криком він метнувся назад, скажено крутячи руками, тримаючи рівновагу. І втратив її, важко гепнувшись на захаращену землю. Якийсь твердий, тупий уламок металу боляче вперся йому у спину, і в Майка вистачило часу подумати про те бродяжницьке крісло, перш ніж він почув вибуховий сплеск пташиних крил.

Насилу зіп’явшись на коліна, він поповз, озирнувся через плече й побачив, як птах злітає з провалля. З лускатими тьмяно-помаранчевими кігтями. Як він б’є крилами, кожне понад десять футів завширшки, хилячи хаотично туди й сюди кволу траву-тимофіївку, наче вітром від роторів ґвинтокрила. Птах видав скреготливий щебет. Кілька пір’їн вислизнули з його крил й спірально полинули назад до провалля.

Майк спромігся знов підхопитися на рівні й кинувся тікати.

Він біг через поле, вже не озираючись, боявсь озирнутися. Цей птах не був схожим на Родана, але він відчував, що це дух Родана підноситься з підвального провалля ливарні Кіченера, наче якась моторошна чортова пташка-зі-скриньки. Він спіткнувся, упав на коліно, підхопився й побіг далі.

Знов верескливо прозвучав той химерний скреготливий щебет. Тінь накрила Майка і, поглянувши вгору, він побачив тварюку: вона промайнула менш ніж за п’ять футів над його головою. Дзьоб птаха, брудно-жовтий, розкривався й закривався, показуючи всередині рожеву підбійку. Вихором розвернувшись, птах шугнув назад, на Майка. Породжений ним вітер обливав хлопцю обличчя, доносячи з собою якийсь неприємний, сухий запах: піддашної пилюки, старого дрантя, зопрілих подушок.